"Я уявляю."
«Тоді, коли йому стане краще, можливо, він зможе…» Вона зупинилася. "Не знаю. Я поки що не хочу про це думати».
«Не роби, люба», — сказала Єва Шель, нахилившись і поклавши руку на плече Лії. «Зараз про це не потрібно думати».
«Добре», — сказав Джексон і підвівся. «Коли ми його знайдемо, ми доставимо його до Швейцарії. Звичайно, це не так просто, як здається».
— Звичайно, ні, — сказала Лія.
«Я поговорю з Плоскару. Напевно, він матиме якісь ідеї. Зазвичай він це робить».
«Як пан Плоскару?» Лія сказала. «Мені дуже шкода, що ми досі не змогли зустрітися»
«Плоскару», — сказала Єва Шель. «Це балканська назва?»
— Румунська, — сказала Лія. «Ми спілкувалися по телефону і листувалися, але досі не зустрілися. Я з нетерпінням чекаю цього"
«Я скажу йому це», — сказав Джексон.
«Я не хочу бути надто допитливою, — сказала Лія, — але чи не могли б ви сказати мені, що він робив такого важливого, що це могло б утримати його від нашої сьогоднішньої зустрічі?»
— Звичайно, — сказав Джексон. «Він шукав вашого брата».
Єва Шил супроводжувала Джексона до фойє, відчинила йому двері й простягла руку. Коли він узяв це, вона сказала: «Я справді вагаюся повторювати це ще раз, містере Джексон, але ви можете бути впевнені, що нічого з того, що було сказано тут сьогодні, не повернеться до лейтенанта Мейєра».
Джексон задумливо кивнув. «Насправді не так багато чого йому розповісти, чи не так?»
«Ні», — повільно сказала вона, на її обличчі повернулася напівусмішка. «Як ти кажеш, не дуже багато».
Потім вони попрощалися, і Єва Шель спостерігала, як Джексон спускався тьмяно освітленими сходами. «Отже, опозиція йде», — подумала вона. Дуже швидкий, дуже розумний і, безсумнівно, дуже компетентний, але, можливо, йому бракує певної частки тваринної хитрості. Можливо, це дає гном. «Ну що ж, друкареві, — подумала вона, повертаючись і зачиняючи двері, — ми повинні знову зустрітися, і то скоро, бо тепер я маю дещо тобі сказати. Вона виявила, що дуже здивована тим, наскільки вона чекала цього.
OceanofPDF.com
19
Уві сні Генріх Гіммлер був лише за метр від нього. І уві сні завжди йшов дощ, коли Курт Оппенгеймер повільно діставав пістолет із кишені свого есесівського шинеля, шкіряного підперезаного поясом; прицільний; і натиснув на курок. Потім уві сні завжди вирішували, кричати це латиною чи німецькою. Іноді це було одне, а іноді інше, але найчастіше це звучало латиною — «Sic semper tyrannis» — якраз перед тим, як він натиснув на курок пістолета: який, як він знав, ніколи не вистрілить. І саме тоді Гіммлер завжди посміхався і ставав кимось іншим. Він став батьком Курта Оппенгеймера, який нахмурився і вимагав знати, чому його син стоїть на вулиці без одягу. Після цього Курт Оппенгеймер дивився на себе вниз і виявляв, що він холодний, мокрий і голий. Тоді він прокинеться.
Насправді того дня в Берліні йшов дощ, і він був одягнений у викрадену шкіряну шинель СС, підперезану поясом, плюс уніформу капітана СС, а в його кишені був пістолет. Люгер. Він стояв там у групі офіцерів СС, коли Гіммлер вийшов з машини.
Вони з рейхсфюрером дивилися один на одного з відстані менше метра. Але крику не було, а пістолет так і залишився в кишені шинелі, бо Курт Оппенгеймер раптом усвідомив те, про що давно підозрював: що він боїться померти.
Іноді, коли він прокидався від сну, як це сталося зараз, лежачи на ліжечку в підвалі зруйнованого замку поблизу Хехста, Оппенгеймер порівнював сон із тим, що сталося насправді. Уві сні він відчував сором. Але сором прийшов від того, що стояв голий перед батьком. Чи було йому соромно, коли він відвернувся від Гіммлера з нестріляним пістолетом у кишені? Ні, не соромно. Ганьба сталася тільки уві сні. Насправді він відчув величезне полегшення, коли зрозумів, що того дня не помре.
Після того 19 січня 1945 року, дня, коли він відвернувся від Гіммлера, він також відвернувся від вбивств. Він повернувся до життя в розбомблених руїнах і вишукував їжу, де міг. Потім був той повітряний наліт на початку травня. Це була остання війна? Він не був впевнений, тому що був вибух, він пам’ятав це, а потім пам’ятав дуже мало, поки не почув голоси, які сперечалися, чи варто докладати зусиль, щоб викопати його, бо він, мабуть, уже мертвий.
Він тоді щось кричав або намагався, і його викопали. Він не постраждав, за винятком кількох подряпин. Тоді він дізнався, що росіяни взяли Берлін і що війна закінчилася. Він сказав людям, які його викопали, що дуже голодний і відчуває спрагу. Дали йому води, але не могли дати їсти, бо не мали. Ні в кого не було їжі, сказали йому. Ніхто, крім росіян. Якщо хочеш поїсти, піди до росіян. Потім вони сміялися.