РАФАЛ ДЕМБСЬКИЙ
ВОВКОЗАКИ
ВОВЧЕ ПРАВО
Видавництво: Fabryka Słów, 2010
Переклав Марченко Володимир Борисович
Оскільки жили по праву вовка
історія глухо про них мовчить
від них в снігу залишилися
сеча жовта і той вовчий слід
швидше ніж в спину зрадницький постріл
в серце мстива розпач попала
самогонку пили й біду їли
долі спростати так намагались
Збігнев Герберт "Вовки"
Розділ 1
Глухий заклик тріснутого дзвона вмить підняв усе село на ноги. Чоловіки в темряві похватали зброю і кинулися до дзвіниці, сколоченої з колод і сирих дощок. У світі смолоскипів ті, хто бігли, побачили сліпого Антона, який щосили смикав за мотузку.
– Що відбувається? Чого ти галасуєш вночі?
Запитання літали в повітрі, змішуючись в шум, але Антон ні на що не звертав уваги, ні про що не думаючи смикав мотузку. Тільки коли старий Баранчук підбіг і окрикнув сліпого, той перестав дзвонити.
– Вони йдуть до нас, — прохрипів він. – Скоро будуть!
Затихло, селяни витріщилися на сліпого.
– Хто, Антон? – Баранчук відчув, як по спині пробігає дрож.
– Я чув їх, — ознайомив сліпець шиплячим шепотом. – Я чув їх уві сні...
Серед зібраних зчинився гомін. Одні з полегшенням, прокидаючись від глибокого сну, послаблювали хват на рукоятці шаблі, держалі бердиша чи топорищі звичайної сокири, інші, навпаки, зло стискали пальці.
– Скоч туди хтось та подивися, чи не крадеться якийсь чамбул, – наказав Баранчук.
Антона він знав від колиски. Можливо, хлопець і народився сліпим, але він точно не був дурним, і те, що добрий Господь відібрав у нього з очами, він компенсував іншими почуттями. Хоча Баранчук сумнівався, чи можна довіряти снам хлопчини, він все одно відчував тривогу.
– Кажу ж тобі, Вано, — продовжував шепотіти Антон, — я їх чув і досі чую.
– Кого? Поговори зараз!
– Їх…
Прибіг Іван, найкращий у селі слідопит.
– Нікого не видно, — повідомив.
– Може, ти щось пропустив?
– Неможливо. Місяць світить так, що я голку в степу знайти можна.
Баранчук зітхнув з полегшенням.
– Ну, хлопці, — сказав він. – Треба нам…
Він не закінчив. Його слова перервало виття, наче навіки проклятого, що долинуло із-за частоколу. До першого голосу приєдналися інші, утворивши жахітний хор.
– Нікого, кажеш, дурень? – гаркнув сільський староста. – Це, напевне, спів ранкових цвіркунів?
– Це вони, — прошипів Антон. – Це вони... Пропали ми. Мститися прийшли...
Збоку від огорожі почулися змішані крики — спочатку здивування, потім жаху. Місяць справді світив так яскраво, що силуети можна було легко розрізнити. Розмиті кудлаті фігури долали частокіл, ніби він мав лікоть, а не всі дванадцять у висоту. І через деякий час між будинками кишіли…
– Вовки! – прохрипів Антон. – Це вовкозаки! Прийшли випити нашу кров!
– До зброї! – крикнув хтось.
Але Вано Баранчук вже знав, що порятунку немає. Він не намагався протистояти нападникам. Кинувся до халупи, де залишив дочку з немовлям. Може, вдасться врятувати хоча б цих двох невинних істот...
Він заскочив у будинок, замкнув двері та завалив, чим вдалося. І там, де ще мить тому стояла важка лава, він намацав залізну ручку люка, який вів до льоху, з якого вузьким тунелем можна було вискочити у степ. А може зграя, зайнята вбивством, не помітить окремих втікачів? Але щойно він рвонув важкі дошки, рипнула віконниця. Потужний удар повторився, деревина не витримала тиску, скалки та уламки розлетілися на всі боки, а в кімнату пробралася велика тінь. Жінка страшенно закричала, дитина, прокинувшись від шуму, заскиглила, а Вано завмер, зігнувшись удвоє.
Сліпий Антон залишився під дзвіницею один. Він прихилився до грубої дошки риштування, на якій висів колись здобутий ним з якоїсь молдавської церкви дзвін, і прислухався до звуків, які долинали звідусіль. Він легко розрізняв глухі удари сокир об землю чи дошки, які не втрапляли в спритні тіла нападників, свист шабель, звуки пострілів раз і вдруге, крики переляканих людей викликали такий біль у вухах, що сліпий хотів щільно прикрити їх пальцями, але не зміг, незважаючи на те, що його поглинув жах, що наповнював повітря. Він почув тихий звук вовчих лап. Хижак повільно підійшов, зупинився за кілька кроків і загарчав. Антон повернувся до нього обличчям. Він чекав смерті, знав, що пощади не буде. Не дарма кажуть, що цим істотам найбільше смакує кров переляканої здобичі.