– З бабами це не воячка.
Однак йому довелося негайно змінити свою точку зору на цю справу. На нього накинулися дві вовчиці. Козак ледве уникнув потужних ударів і прийняв наступні на лезо.
Але хоча удари, безумовно, були слабшими за ті, що він пам'ятав із зіткнення з вовкозаками, неможливо було заперечити майстерності вадер. Лівка поруч з ним гидко лаявся та відсікав наступних самиць, а Ілля, скориставшись моментом спокою, дивився вперед. Московські солдати вривалися в січ, одразу було видно, що вони роблять це не вперше. Трьом козакам наказали їхати зовсім позаду. Капітан їм не довіряв. Можливо, він був тупим, але в нього була селянську хитрість. З одного боку, він був радий, що козаки, які ворогували з полковником, прийшли до нього, він прийняв їхнє пояснення, що вони не можуть піти, бо їх вважатимуть боягузами, але з іншого боку, він не міг позбутися недовіри до чужинців, та ще й до козаків. Він мав справу з донськими полками, знав, що сини степу — народ запальний, швидкий на сварку, хоробрий, але абсолютно непередбачуваний. Він бачив, якими дисциплінованими можуть бути солдати Коромана, але ці троє здавалися йому тими свавільними воїнами, яких у цих краях можна було знайти вдосталь. Він наказав своїм унтер-офіцерам стежити за ними, і Заяць мав би бути зовсім сліпим і дурним, щоб цього не помітити. Але тепер час недовіри минув. Усі вони їхали на одному возі, але трьом козакам треба було бути обережними, щоб не відрізатися від решти підрозділу.
– Вперед! — крикнув Ілля.
Потужним ударом Семен відрубав голову найближчій вовчиці, а наступній відтяв лапу.
Він очікував виття, прокльонів, але поранена лише з тихим виттям згорнулася калачиком і стрибнула за ріг найближчого будинку.
А драгуни вже лютували посеред січі. Сотня озброєних до зубів солдатів протистояла розлюченим вадерам та затятим підліткам. Вони працювали ефективно, як хлібороби на жнивах. У блакитно-синій заграві, що струмила з воза ченців, кров мала коричневий колір, тіла, що лежали навколо, нагадували скручені та недбало розкидані ганчірки.
Козаки кинулися скоріш приєднуватися до загону, бо навколо них почала робитися тіснява. Семен поспішав попереду, збиваючи все на своєму шляху своїм могутнім тілом.
Вовчиці виявилися сильними, але недостатньо, щоб зупинити його. Заяць та Лівка захищали його спину, працюючи шаблями. Їхні голови тьмяно блищали, все більше покриваючись кров’ю.
Вадери кидалися на непроханих гостей і відстрибували, падали на землю мертвими, але не відступали. Це не було по-людськи. Ілля брав участь у погромах, його шабля часто куштувала жіночої крові, чи то помилково, чи то в шаленстві битви, він був у Залізних Хуторах, а тепер знову переживав той кошмар. Від жінок слід було очікувати, що вони втечуть від такої переваги, щоб захищати своїх дітей, ховатися в усіх можливих місцях.
Козак намагався уникнути зіткнень з вовчими підлітками, але не міг зробити вибір, коли повітря навколо нього ревло від свисту зброї. Троє з них нарешті дісталися до драгунів. Ті відрізали атакуючих, перегрупувавши свої сили. Через деякий час вони розділилися на три формування, які побігли далі в січ.
З-за валів пролунав ще один гарматний залп – вірна ознака того, що вовкозакам не вдалося знищити артилеристів. А потім у небо попливло тужливе виття, схожий на стогін. Жінки зупинилися, завмерли, а потім відповіли схожим чином. Виття було сповнене безнадії, змішаної з жалем, ніби вадери прощалися з кимось назавжди.
І тут опір закінчився. Жінки вовкозаків опустили зброю, дозволивши охопленим люттю солдатам, безкарно їх убивати. Лише троє козаків стояли посеред різанини, з недовірою дивлячись на те, що відбувалося навколо.
– Рани Господні, – прошепотів Лівка, дивлячись на драгуна, який витягнув вовчицю та її дитинча з сусіднього будинку за волосся. Він притиснув безпорадну самку шаблею, вирвав дитину з її обіймів, схопив її за ноги і відпрацьованим рухом розбив дитячу голівку об поріг будинку. – О Боже... Брати, що ми тут робимо?
РОЗДІЛ 15
Світанок застав їх нерухомо лежачими під кущем. Міхей насилу підвів голову, глянув на проклятий віз за півсотні кроків від них. Вартові пильнували його, вони були розставлені так густо, що підійти до нього було неможливо навіть зараз. На щастя, непереборна слабкість, яка охопила вовків у цьому місці та прикувала їх до кінця ночі, зникла. Ніби днем, зі зникненням заграви, таємничі чари втратили свою силу.