– Не кажи нісенітниць, – похитав головою Семен. – Пам’ятаєш того бідолагу, якого на наших очах розірвав старий вовкозак, і це ж не в час Повні? Я б не зміг цього зробити. Що з ними не так? Чому це відбувається? Вони такі ж люди, як і ми, але вони інші навіть у звичайний час, коли немає місяця, і не стають перевертнями.
– А ти як думаєш?
– А я знаю? – знизав плечима величезний козак. – Якби я мав хоч якусь уяву, я б не питав. Моя мати казала, що вони якісь таємні трави жують і від того перетворюються на звірів. Тільки мені так не здається.
Сергій довго мовчав. Семен уже зрозумів, що командир нічого не скаже, і знову поринув у невеселі думки. Він трохи стримав коня, щоб залишити Костенка на самоті, коли той раптом відповів:
– Є й інші. Не такі, як люди.
– Ну ти мені й пояснив, отамане. – коротко засміявся Семен. – А чому ти називаєш їх вовками, а не вовкозаками, як інші?
– Самі про себе так кажуть. Народ вовків. І ми теж колись про них так говорили. Ніхто не знає, звідки вони прийшли, вони були тут, коли перші біженці оселилися на Козаччині. Як би це тобі пояснити? Як можна пояснити те, чого сам не дуже розумієш? Пам’ятаєш Прогиру з Кам’янського хутора?
– Чому б мені не пам'ятати? Колись ходили до нього за порадою. Коли він помер, йому було близько ста двадцяти років.
– Мабуть, навіть більше. Я зустрів його, коли був ще хлопцем. Батько з братами пішли тоді з гетьманом на Волощину, а мене з матір’ю завезли до Прогирія, щоб нас пильнував. Старий розповів мені про якогось незнайомця з Корони, з яким він ходив на татарина. Це був дивний чоловік, одягнений у чорне, зі смаглявою шкірою, і кажуть, що навіть кров у нього була не червона, а чорна, як сажа. І звали його, здається, Якубом. Прогирій казав, що цей чоловік, незважаючи на молодий вік, вирізнявся великою мудрістю. Якось старий запитав його, чому люди такі, як є. Він хотів посердити того, бо той інший зазнав у своєму житті багато лиха і мав би погано судити про людей. І відповів йому цей Якуб таке, що Прогирій запам’ятав на все життя, і мені це теж запало в душу.
Він замовк, згадавши розповідь старого. Семен терпляче чекав, коли командир знову заговорить.
– Людина народжується з волі Божої, а тому добра в ній повинно бути більше, ніж зла. Хтось може сказати, що такий клуночок, що смокче материнські груди, є чистим добром і в ньому приблизно стільки ж чорного, скільки бруду під нігтем. Але і цього достатньо, щоб воно виросло і заволоділо частиною душі. Ми всі схильні до добра, але також і до зла. Зазвичай це поєднується в відтінок сірого, світліший в одних, темніший в інших. Просто іноді буває так, що в однієї людини цей сірий колір тяжіє до білого, а в іншого він більше відтінений темрявою. Тому перший стає святим, а другий злочинцем. Але не питайте, чому це відбувається, я не можу відповісти.
– Яке це має відношення до перевертнів? – нахмурившись, запитав Семен.
– Ніякого, мабуть. Те, що я сказав, стосується людей, і завдяки цьому ми можемо дещо зрозуміти. Але це не стосується вовків. Вони живуть за своїм законом. Вовчим правом. Є й інші, і я хотів, щоб ти це усвідомив. Інші є такими, що ми не можемо зрозуміти їх, а вони – нас.
– Я знаю стільки ж, скільки й раніше, — пробурмотів Семен. Усі ці байки про біле, сіре та темне до нього не доходили. Старий Прогирій був мудрий, але, звичайно, з головою дружив не завжди. Свята людина, зазвичай, буває трохи шаленою, і його слова не завжди означають те, що нам здається. Можливо, Сергій і розумів те, що сам щойно сказав, але для простого козака це вже було забагато.
– Знаєш стільки ж, скільки й раніше, — повторив хорунжий за своїм підлеглим. - Так само, як я. Не турбуйся, це не наші голови. Люди прозвали тебе Порогом, бо ти такий великий, що якби тебе кинули в Дністер, ти б перегородив річку, а їх люди назвали вовками, а потім вовкозаками, бо при повному місяці в них ростуть зуби та пазурі і вони одягаються у вовчу шкіру. Треба це прийняти, і все.
– Ми наздоженемо їх до того, як вони доберуться до січі? – Семен полегшено відкинув сумніви.
– Сподіваюсь. Навіть якщо застрягнемо десь на дорозі, впораємося.
Семен не питав, як командир уявляє собі сутичку шістьох чоловіків із сотнею вовкозаків. Він сліпо довіряв хорунжому. Бо не раз Костенко вів їх, здавалося б, на погибель, але вмів повернути все так, що вони виходили неушкодженими? А крім того, для козака смерть смачна, як хліб, і солодка, як мед.
□□□
Свого товариша вони не поховали. Його порубали на шматки і розтягнули останки, щоб тваринам було легше впоратися з ним. Маріка з жахом відводила погляд, коли це сталося. Потім вона побачила перекошене від люті обличчя Грегорія. Щось настільки розлютило вождя вовкозаків, що він відмовився поховати свого недавнього союзника. Жінка й гадки не мала, що трапилося, але це був двобій. Чоловіки швидко зібралися, і до неї підійшов той, кого звали Міхей.