— Ти належиш Кирилові, — оголосив він. – Він взяв тебе у полон, а коли повернеться, то вирішить, що з тобою робити.
Маріка хотіла запитати, чи означає це, що вони більше не намагатимуться витягти з неї відомості про Сергія, але не набралася духу. Міхей ніби прочитав її думки.
– Про твого аманта Грегорій випитувати не стане, — сказав він з презирством. – Ми знаємо, що Костенко вже йде за нами. Ми розминулися з ним лише на кілька днів. Велика шкода.
– Звідки ти знаєш? – спитала вона здавленим голосом.
Перш ніж відповісти, Міхей трохи завагався. Людська самка для нього була нічим. Нарешті він заговорив.
– Карі було видіння в момент його смерті.
Маріці дуже хотілося знати, чи саме це змусило отамана вовкозаків так спохмурніти, але вона розуміла, як така зухвалість могла розлютити Міхея. Козаки не люблять, коли їх допитують жінки, вони завжди йдуть своєю дорогою, не кажучи вже про диких вовкозаків... Якщо молодець має що сказати, то з доброї волі, а якщо змушений, то найшвидше покаже свої зуби або навіть почне бійку.
– Тримайся Кирила, бо у нього не бракує ворогів, хтось із яких міг би випадково наїхати на тебе.
"Хтось із яких міг би"... Від цих слів вона похолонула. Це означало, що вона стала виключною власністю того, хто вбив ґвалтівника, і цей вбивця міг робити з нею все, що забажає.
– Все, рухайся, самко! – гаркнув Міхей.
Маріка важко підвелася з каменя й дбайливо зав’язала хустку, що підтримувала дитину. На неї чекав ще один важкий день. Напевно, вона вже до кінця власного життя не зазнає спокою. І невідомо, скільки того життя їй залишилося... У жінки запаморочилося в голові. Коли бій закінчився, коли вона почула крик Калмика, вона відчула поштовх, ніби хтось вдарив її прямо в серце, потім прийшла слабкість, яка миттєво минула, але дівчина все не могла заспокоїтися.
Міхей пішов, не дивлячись більше на полонену. Сотня стала в колону й рушила вперед. Міхай йшов в самому кінці, поруч з ним Гудрий, старший син глави роду Беликанів.
– Чому старий так розлютився? – запитав він. Він, звичайно, не був дурний, мав ясний розум, але думав досить повільно.
– А ти не знаєш? Кара повинен був дати йому свою силу.
– А він не зробив?
– Не дав! Ти оглух чи осліп? Перед тим, як одійти, він почав пророкувати.
Гудрий нахмурив брови.
– А що пророцтво має до передачі душі?
– У звичайний час нічого. Але цього разу виглядало так, ніби Кара лише пророчив. Може, він не хотів віддати свою силу Грегорію?
– Тоді кому? Чи можна забрати двоєдушу до Посмерті?
– Не можна. Ти ж знаєш. Неназвану треба комусь передати, якщо не одному вовкові, то зграї.
– Але Кара не передав душу зграї, я б це відчув.
– Саме так, приятель. Не віддав і Грегорію.
Гудрий примружив очі й глянув на свого товариша.
– Тепер розумію. Він віддав її комусь іншому. Грегорій знає кому?
– Якби знав, то так би не сердився.
– А ти знаєш?
Міхей злегка знизав плечима.
– Може і знаю, а може і ні.
Гудрий замовк, перетравлюючи почуте.
– Це означає, що нас справді чекає боротьба за владу, — нарешті сказав він. — Я думав, що це просто балачки. Коли ми занадто довго сидимо в січі, подібні чутки завжди поширюються.
Міхей важко зітхнув.
– Як ти вважаєш, по що ми вирушили в цей похід? Тому що обов'язково треба було помститися Сергію Костенку? Це могло б і почекати. Старий Грегорій хотів лише відстрочити момент, коли йому доведеться зустрітися з суперником. Розумієш? Для нього, краще б помста козака над нами висіла, тоді б рада ніколи б не погодилася на бій. Неважливо, чи знайде Костенко трупи баби та доньки і стане шукати помсти, чи захоче їх звільнити. Тому Грегорій не наполягав на тому, щоб убити їх. У будь-якому разі він поки що в безпеці.
Гудрий кивнув.
– Так, ти маєш рацію. Але щоб Кара став проти Грегорія? Він був його вірним псом.
– Завжди очікуй зради від найближчих і шукай її поруч із собою, – тихо, наче сам до себе, сказав Міхей. – Калмик, мабуть, тримав образу на отамана за те, що він спочатку дозволив йому заволодіти тією жінкою, бо ти ж не віриш, що Кара взяв її без дозволу, а потім виставив його на двобій, удаючи, ніби нічого не знає.
— Але кому Калмик передав силу?
– Я теж хотів би це знати, – пробурмотів Міхей.
– Ти ж сказав, що знаєш, — здивовано сказав Гудрий.
– Я сказав, що, можливо, знаю, а може, й ні.
Гудрий скривився.
– Добрий отаман з тебе буде, — буркнув він. — Вмієш ти замутити.