А покійна ворожиха завжди була доброю, не раз давала маленькому Семенчикові ложечку меду, приправленого травами, або тицяла у руку якийсь ласий шматочок. Інша справа, що коли до неї прийшла жінка зі скаргою на невірність чоловіка, то стара враз відбирала в бідолахи чоловічу силу, щоб йому не залишилося нічого, крім сорому, і виставила на посміховисько. Не дивно, що деякі люди її ненавиділи. Вона також ненавиділа виводити плід і ганяла безрозсудних дівчат на всі боки. "Жіноча справа — народжувати", казала вона зневіреній вагітній жінці. "Не вітер посіяв зерно в твоєму череві, щоб я розвіяла його, як полову". І через це, мабуть, нажила багато ворогів.
А у цієї старої жінки очі були швидкі, неспокійні, начебто вона бурмотіла заклинання, але з-під примружених повік жадібно поглядала на гаманець, причеплений до пояса Порога. Перед битвою його товариші віддали йому все цінне, що мали, бо, як найсильніший, він мав найбільші шанси вижити. Якби вони повмирали, то нехай хоч перекаже якийсь там шматочок золота матері чи коханій.
– Довго ще? – нетерпляче запитав Ілля, перехопивши черговий хтивий погляд жінки.
– Так, трохи часу пройде, соколе ясний, — відповіла бабця тремтячим хриплим голосом. – Гидка рана, ой яка ж паскудна, гіршої давно я не бачила. Тут не потрібні ні трави, ні замовляння, тут жива вода та перо жар-птиці знадобляться…
– Ти що казки теревениш? – підскочив Семен. – Джерело живої води, нібито, десь на краю світу тече, щоб знайти його, треба було б обійти не тільки Дике Поле, а всю Русь! А де взяти перо жар-птиці? Немає такого створіння на нашій землі.
– Сядь, — лагідно сказав Ілля, поклавши руку на плече друга. – Я впевнений, що наша мила хазяйка не розповідала б таких казок, якби десь поруч не було в неї жар-птиці і неподалік джерела живої води.
Жінка криво всміхнулася, показавши пожовклі зуби, і плямкнула язиком. По Семенові пройшла дрож огиди.
– Ну, через тебе, соколе, мудрість говорить, видно, що ти людина бувала. У мене тут, неподалік, у одній копанці, заховано трохи живої води, і навіть, можливо, знайдеться остання з останніх пір’їн чудодійного птаха, але я б не віддала таких скарбів без належної плати. Де мені їх шукати тепер, коли я стара і не маю багато часу на поневіряння? А зловити жар-птицю непросто, і треба вміти берегти її пір'я, щоб воно сили не втратило.
Ілля кивнув і простяг руку за гаманцем. Семен спохмурнів, але слухняно розв’язав ремінь і передав мішечок своєму супутнику. Заєць витягнув два золоті таляри і поклав на стіл.
– Вистачить?
– Двадцять років тому я б сказала, що досить, соколе ясний. А тридцять – я б, мабуть, задарма такому красивому молодцю віддала б і живу воду, і перо чудесного птаха, і ще щось. Але сьогодні я стара і повинна думати, що буде через мить, коли сили в мене вичерпаються і я залишуся сама, покинута…
Ілля витяг ще один таляр і великий перстень із світло-зеленим каменем. Від цього видовища у старої загорілися очі, але вона скаржилася далі.
– Решточку води вам віддам і пір'ячко останнє, що для себе зберігала на чорні часи.
Ілля підкинув рубін, майстерно оправлений в червоне венеційське золото. Побачивши, що знахарка знову відкриває рота, гаркнув:
– Бери, що даю, або під ножем сама скажеш, де в тебе ті речі.
Стара закрутилася мов дзиґа, потім зникла за дверима. Козаки переглянулися між собою.
– Віриш, що стара отаманові допоможе? – спитав Семен.
– Маю таку надію. А що нам більше, крім неї, залишилося?
– Ми віддали їй майже третину того, що було в гамані, - зауважив м'язистий козак.
– Отаманові жалієш?
– Та де ти! – відсахнувся Поріг. – Не знаю тільки, звідки б у баби були жива вода та пір'їна жар-птиці.
– Мені якось... – почав Ілля, але в ту ж мить до хати зайшла знахарка, тому він замовк.
Стара показала чоловікам невеличку пляшку з кришталевого синього скла і барвисте перо, що мінилося кольорами, наче роса вранці, блискаючи чи то сріблом, чи то золотом. У світлі каганців здавалося, що воно горить. Семен від захвату навіть забув дихати.
Знахарка підійшла до ліжка, на яке поклали Костенка, відкоркувала пляшечку, вилила трохи вмісту на рану. Хорунжий навіть не здригнувся. Потім оздоровителька зняла зі стіни пучечок трав, вклала в середину пір'їну і почала водити всім цим над тілом Сергія.
– Ну а решта вже в руках Бога, - повідомила вона під кінець, випрямляючи похилену роками спину. – Бо якщо захоче, товариш ваш здоровим буде і зробиться сильнішим, ніж до того, а якщо вирішить призвати його між ангели, тоді жива вода очистить душу його навіть з найтяжчих гріхів, а міць пера жар-птиці зробить її легшою, ніж у звичайного смертного.