Гринька злегка знизав плечима.
– А що ж в цьому дивного? Щоб на пана сягнути, то треба війну починати, а сил в них на неї нема, хіба що за підтримки Речіпосполитої, а на неї вони розраховувати не можуть. Але ж є дещо більш важливе, бо, можливо, вони наважилися б і на вас сягнути. Справа у їхньому праві. Говорив мені колись отаман... хорунжий, - Гринька відразу ж поправився, побачивши наморщену брову гетьмана, - а він про це щось таки знав - що спочатку вони мусять покарати власне винуватця різанини, а вже потім того, хто за ним стояв.
– Дурнувате це їхнє право, - пирхнув Хмельницький.
– Не знаю, чи дурне, але ж, напевне, суворе. І не можуть Сергія просто так вбити, підготувати засідку і просто вбити. За такий злочин винний повинен відповідати перед їхньою радою і бути розтерзаним на шматки на очах у великої кількості вовкозаків.
Але спочатку вони повинні його зловити.
– Кажеш, зловити? – буркнув гетьман. — А що, якщо, попри все, під час цього захоплення його доведуть ad mortem?
Гринька спохмурнів, почувши незрозуміле йому іноземне слово. Гетьман це помітив і одразу пояснив:
– До смерті.
– Уяви не маю, гетьмане. – Шпак розвів руками. – Про вовкозаків я знаю лише те, що мені розповів хорунжий, а все інше – жіночі плітки, яким я не вірю.
– Іноді в жіночих плітках можна знайти багато правди, – зазначив козацький ватажок.
– Але не тоді, коли йдеться про наших вовків, – твердо відповів Гринька.
– Шкода… – почав говорити гетьман, але вчасно збагнув, що висловлює свої думки вголос, і замовк. Недбалим жестом він відіслав козака. Буде час вирішити, що з ним робити.
Шкода, сказав він собі, що неможливо було поставити жодного спостерігача біля вовкозаків. Хоча б одного, навіть у далекій і крихітній січі. Але що ж, не можна ж вовка перевдягти і пустити між вівці без того, щоб його не впізнали якщо не відразу, то дуже скоро. А ще важче завести вівцю у вовчій шкурі серед хижаків і змусити її жити з ними. Будь-якого шпигуна впізнають при першій же Повні, коли він не зможе перемінитись. Та й серед самих вовків немає сенсу шукати зрадників. Вони не розуміють людей, а люди не розуміють їх. Вони не жадібні до золота, їх не підкупиш. Навіть ті, кого зграя вигнала за злочини чи порушення права, не бажали співпрацювати. Вони поводилися з людьми, як людина поводиться з нерозумною зміюкою, з якою неможливо порозумітися.
Хмельницький важко зітхнув. Так, ці бестії надто відрізняються від людей… Занадто.
□□□
Посеред січі, на майдані, стояла велика споруда, що складалася з великого даху та дев’яти колон, що підтримували його. Не звичайні колони, а кам'яні, вкриті барельєфами та рунами. Вони розповідали історію вовків з давніх часів. У кожній січі можна було зустріти саме такі колони, які, якщо і не підтримували подібний дах, то були розставлені на однаковій відстані навколо майдану.
Під дахом всілося кілька десятків вовків.
Грегорій, щойно вони повернулися з походу, наказав скликати раду старійшин, на якій були присутні ватажки зграї та голови всіх родів. До цієї групи було неможливо делегувати молодших воїнів, тож якщо в одній із зграй не було старшого в своєму роді, а жоден із самців ще не досяг віку, щоб брати участь у зборах, сім’я не мала впливу на розгляд справи.
На середину вийшов старий вовк з більмом на лівому оці, без правої руки і сильно кульгаючий. Він став біля посагу Кам’яного Вовка, сперся лівою рукою на спину посагу й оголосив:
– Зараз буде говорити Грегорій, січовий отаман і водночас обвинувач.
Старий пішов, а Грегорій неспішно зайняв його місце. Він погледів в обличчя зібраних і криво посміхнувся Міхеєві, який стояв поза колом старших. Не час тобі, цуценя, починати боротьбу за владу, говорила ця усмішка, треба тобі ще проявити трохи терпіння, дивитися і вчитися перемагати, не виймаючи шаблі, не розсипаючи пороху, як користуватися не лише слабкістю противника для досягнення перемоги, але навіть власними поразками.
– Дякую вам, Кошко. – Грегорій вклонився старцю, потім глянув на зібрання і почав: – Як ці стовпи, що підтримують дах над нашими головами, – почав він за традицією, – нехай ради наші і те, що ми сьогодні робимо, тримають існування нашої січі. Подібно до цих стовпів, які представляють дев’ять сил, за допомогою яких ми перетворюємося й приймаємо найшляхетнішу форму вовка, нехай наші ради складають силу нашого племені. Як у тих стовпах, на яких записана історія та вчинки наших предків, нехай наша мудрість виявиться в словах, перш ніж ми втілимо її в життя. Ми сьогодні зібралися на моє прохання, щоб судити дії Кирила з роду Готчих. Нехай обвинувачений ступить вперед, щоб його всі бачили.