Кирило слухняно вийшов і став за два кроки перед речником. Отаман навіть не глянув на нього, втупив погляд в Міхея, наче тільки до нього мовив.
– Цей вовк, наш брат і захисник січі, всупереч своїм присягам Святому Спасителю і Пресвятій Пречистій, під час останнього походу на нашого заклятого ворога, порушивши наказ, пожалів його суку й цуценя, що накликало на нас нову загрозу.
Міхей вимовив про себе прокляття. Якби він міг взяти голос у раді, якби він міг виступити зараз перед старим лисом, він, безумовно, зміг би переконати більшість, що Кирило не винен або принаймні не заслуговує такої суворої кари. На жаль, Грегорій знову виявився розумнішим за молодого претендента. Він скликав не загальну раду, а збори старійшин. Тут могли засідати лише голови родин; Але Міхей не був головою своєї родини. Його батько був ще живий, він ледь що робив і неохоче втручався у справи ватажків, як і всі в зграї Грищих. Як і всі, крім нього одного. Тому йому довелося тіснитися серед тих, хто прийшов послухати, що вирішать збори.
– Його вожак, відомий всім Міхей з роду Грищих, відмовився покарати непокору. Більше того, він підтримував свого підлеглого у зневаженні до наказів. Тому я звинувачую його і вимагаю зразкового покарання!
Цього ніхто не очікував. Міхей затамував подих, дивлячись з недовірою спочатку на Грегорія, потім на вовків, які звернули на нього погляди. Мабуть, старий був готовий на все, щоб залишитися при владі; він навіть не вагався б засудити до страти найталановитішого воїна в усій січі, а можливо, навіть у всіх січах перевертнів.
– Нехай другий обвинувачений виступить у священне коло ради!» — гучним голосом вигукнув покалічений вовк.
Міхей твердим кроком йшов вперед. Натовп і старійшини родин поспішно розходилися перед ним, наче він ніс якусь заразу. Він бачив осуд у їхніх очах. Кирило мав рацію, сказавши, що молодий вовк занадто недооцінив старого. Грегорієві, безсумнівно, вдалося тихенько переконати голови зграй і ватаг, що єдиним правильним рішенням для забезпечення миру в січі у важкі часи було б позбутися самозванця. Так, амбітний молодий басьор недооцінив свого суперника, але він також недооцінив рішучість інших вовків, які не хотіли змін. Він, Сергій, Кирило, навіть самиця Костенка служили Грегорієві для досягнення мети. Отаман знав, на що йшов, із самого початку, коли не намагався змусити Міхея покарати непокору підлеглого на місці, ще в степу.
Грищий зупинився біля Кирила і переглянувся з приятелем. За два кроки від них стояв Грегорій. Він не посміхався, навіть не виглядав щасливим. Він просто робив свою справу, робив те, що вважав за потрібне – без ненависті, навіть без сліду злості. Старий щиро вірив, що тільки його правління може забезпечити процвітання січі.
– За таку велику непокору у воєнний час, — оголосив Григорій, — може бути тільки одна кара. Смерть!
– Смерть або вигнання, — голосно сказав хтось із натовпу. Міхей міг заприсягтися, що це був Степан. Він шукав очима свого підлеглого. Степанове суворе обличчя нічого не виражало, лише трохи піднята брова свідчила про хвилювання.
– Так встановлює право, — погодився Грегорій. – Однак воно також говорить, що якщо на карту поставлено добро всієї січі, непокора може каратися лише смертю! І залишивши живими суку та цуценя Костенка, Міхей Грищий накликав на нас страшну загрозу!
Міхей відчув короткий, але сильний приплив запаморочення, коли все стало на свої місця. Грегорій виявився хитрішим, ніж гадав молодий вовк. Наразі стало зрозуміло, чому він дозволив врятувати Маріку та її дитину, і чому його люди так легко відпустили хорунжого та його супутників тієї фатальної ночі! Отаман січі зміг обернути на свою користь навіть таку поразку, якою, мабуть, було порушення Кирилом наказів і пощада жінки Костенка. Молодий самозванець вважав, що дзвін тоді пробив для нього свій переможний передзвін, що він доведе раді, що попередній вождь втратив перевагу й покірність і тому повинен піти. А тим часом…
– Про яку загрозу ви говорите? – перебив тираду отамана старший роду Куренув, дід Степана.
– Невже ти цього не розумієш, Мельхіоре? – удавано здивувався Грегорій. — Та тепер хорунжий не відпустить нам, поки не поверне самицю. - А коли дізнається, що її сплюгавив Кара...
– З твого дозволу, отамане, — не втримався Кирило.
– Брешеш, — спокійно відповів вожак. - Якби він зробив це з моєї згоди, чи дозволив би я йому битися з тобою?
– Ти розраховував на те, що я загину, а Міхей втратить ще одного союзника! – продовжив запальний вовк, не звертаючи уваги на застережне шипіння супутника. Це був не найкращий час, щоб нагадати всім, що десь під плащиком показного порядку в січі точилася запекла боротьба за владу. — Ти ж знав, що я був контужений, що полегшувало завдання Калмикові!