Ні! Він не хотів про це думати!
– Що зі мною? – запитав хорунжий.
– Поправишся, отамане. Мусиш полежати, але ворожка каже, що ти будеш такий, як був.
– Я вже ніколи не буду колишнім, — тихо відповів Сергій.
Семен не відповів. Він взагалі не знав, що сказати. Нещастя часто переслідує козака, і йому здається, що настав кінець світу, але тут життя бере гору над горем. Та в голосі отамана було щось таке, що велетень не міг знайти слів розради.
Гальшка, відчувши тепло батьківського тіла, посунула до нього голову, голосно цмокала й плямкала, а потім тихенько засопіла, поринаючи в глибокий сон.
– Твоя кров, — усміхнувся Семен.
Йому зробилося солодко на серці, і в ту мить він позаздрив хорунжому, що мав цю дитинку. За ці дні сам він дуже прив’язався до маленької. Жорстке серце козака, який міг убити голою рукою, не моргнувши оком, і який без великої печалі дивився на смерть своїх товаришів, виявилося м’якшим, ніж він очікував. Досі він був упевнений, що його душа схожа на добре вироблений шкіряний ремінь, сухий і міцний, але тепер переконався, що в ній ще течуть якісь соки. Сергій глибоко заглянув у очі друга, що схилився над ним. Ніколи раніше він не бачив у них такої ніжності, такого м’якого виразу.
– І, мабуть, тому Бог все влаштував, щоб жінка носила в собі плід насіння чоловіка, як найдорожчий скарб, і народжувала на світ безпорадну дитину, на радість не тільки батькові, але й всьому світу, – сказав він більше собі, ніж Порогу.
– Не розумію, отамане, — розгублено сказав Семен.
– Розумієш, розумієш. – лише кутиками губ усміхнувся Костенко. — Це не потомство твоє, а вже купила прихильність жорстокого молодця. Не з твоїх чресел, і все ж ти віддав би за неї життя, мій друже. чи я помиляюся?
– Ти хворий, отамане, тому і дивні речі вигадуєш, — відповів Семен різко. – Я доглядаю за нею, тому що вона твоя дитина, чужого б не приголубив.
Хорунжий покивав головою і здригнувся від болю, що пронизав його від правої лопатки до грудей, коли він поворухнувся, пройшов вниз по животу й нарешті гарячою хвилею поширився десь по стегнах.
– Погано зі мною, — ствердив він. — Не заперечуй, Семене. Навіть якщо я ще зможу підняти шаблю, то це буде нескоро. І відчуваю, що вже ніколи не зможу закрутити нею так майстерно, як колись.
– Навіть якщо й так, в тебе залишається ще ліва рука, — не полишав різкого тону Поріг, але цього разу йому не довелося примушувати себе. Молодець не повинен жаліти себе, бо життя козака — це не шовкова хустка, зіткана ніжними пальцями великої пані, а, скоріше, смуга грубої вовни, що виходить із селянських ткацьких верстатів. – Правою рукою здолаєш з пістолета стрельнути. Радій, що тобі не довелося руку відрізати, хоча я бачив, як деякі і без однієї руки воювали. Але твоя сила не тільки тут, – він зігнув руку і поплескав свій потужний біцепс, що розривав його рукав, – а перш за все тут, – він показав на скроню. – У твоєму розумі.
– Ідучи вшістьох на вовків, я особливим чином довів свій неабиякий розум, – пирхнув Сергій.
– Довів, — рішуче відповів Семен. – Хтось інший би на твоєму місці скочив у сідло й кинувся в погоню, але ти спочатку подумав, що і як, і лише вранці нас повів.
Хорунжий не відповів, заплющив очі й гірко засміявся про себе. Його вірні супутники вважали, що півночі він провів, укладаючи в голові план, розмірковуючи, як краще допасти ворога. Тим часом, він хитався, розриваючись між обов’язком і відчаєм. Пішов геть із табору, щоб люди не чули, як він розмовляє сам із собою, то лаючись, то намагаючись втішитися. Як він молиться і за те, щоб Маріка і Гальшка жили, і за те, щоб виявилося, що їх убили, бо тоді все стане простіше. Він розбудив своїх найвірніших друзів і поїхав з ними, перш ніж він міг подумати, що він робить, перш ніж розум переміг порив його серця.
Зрештою виявилося, що його серце було справедливим, бо він принаймні повернув доньку, але, напевно, волів би ніколи не бачити, як кохана жінка відходить, така ж чужа і далека, мов зірки… А може, як місяць. ?…
Його думки перервали голоси ззовні та скрип дверей, що відчинилися. Він злегка підняв голову і подивився на того, хто ввійшов. Побачивши притомного отамана, Ілля широко посміхнувся.
– Нарешті, — вигукнув він. – А я вже збирався знахарку в оборот брати, щоб наварила тобі якийсь декокт, щоб ти до тями повернувся!
Гучний голос козака змусив Гальшку стрепенутися й прокинутися. Довгу мить вона дивилася насуплено в обличчя чоловіка, який лежав поруч, а потім дала зрозуміти світу, що вона голодна. А голодна – значить зла…
□□□
Коли скрипнув засув важких, дубових, окутих залізом дверей, Міхей скочив на ноги. Була ще глибока ніч, було зовсім рано, щоб за ними прийшли кати. Молодий вовк не міг передбачити того, що сталося минулого дня, і проклинав себе за це і мовчки, і вголос протягом усього вечора, поки нарешті нетерплячий Кирило не наказав йому мовчати, погрожуючи, що якщо він скаже ще одне слово, то не доживе до того, щоб побачити його страту. Задзвеніли ланцюги, коли обидва вовки стали готові захищатися від головорізів. Вони не знали, навіщо Грегорій відправляв убивць уночі, коли засуджені все одно втратили б життя на світанку, але більше нічого на думку не спадало.