Проте прибулий був абсолютно сам. Він ніс перед собою кіптяву масляну лампу, куди якийсь дурень налив смердючого напіврідкого лою замість порядної олії. Прибулець був одягнений у плащ і з накинутим на голову капюшоном.
– Ваш час, брати вовки, — сказав він, точніше, просичав силуваним шепотом.
Міхей спохмурнів.
– Хочете, щоб охорона вбила нас, коли ми тікатимемо? – запитав він. — Тебе Грегорій прислав?
– Почекай, — сказав Кирило. - А може, це...
– Степан? – недовірливо запитав Грищи. - Ні, це неможливо. Як би він сюди потрапив?
– Балакати будете чи дупою поворушите? – В’язка ключів упала до ніг Міхея.
Все ще не вірячи, молодий претендент нахилився й з гуркотом підняв важке кільце.. Якусь мить він шукав потрібний ключ, а потім велика колода біля його щиколотки піддалася з пронизливим скрипом. Міхей передав ключі Кирилові і уважно подивився на свого рятівника.
– Ти не Степан, — задумливо сказав він. – Крім того, я впевнений, що вони пильно стежать за ним та іншими з мого загону, щоб переконатися, що вони не спробують нас звільнити.
Чоловік у капюшоні не відреагував. Грищий якусь мить помовчав, чекаючи, поки його супутник розбереться з навісним замком, а потім обернувся до прибулого.
– Навіщо ти це робиш, Грегорій? – запитав він.
Чоловік помітно здригнувся і лише через десяток ударів серця відповів, усе ще свистячим шепотом.
– Звідки ти взяв, що я — Грегорій?
Міхей тихо засміявся.
– Бо інакше й бути не може.
Кирило дивився на командира, як на божевільного. У тьмяному світлі лампи Грищеві очі й справді ніби світилися тривожним світлом.
– Вчадів? – спитав він здавленим голосом. – Навіщо січовому отаману нас визволяти? Нам краще поспішити, поки хтось не помітив світло.
– Сюди ніхто не прийде, — спокійно оголосив Міхей. – Грегорій сам прийшов до нас не для того, щоб зараз же здати вартовим.
Прибулець відкинув каптур. Непевне полум’я витягнуло з темряви поморщене, зморшкувате обличчя й чуб сивого волосся. Глибоко посаджені темні очі пильно дивилися на в'язнів.
– Досить одного мого крику, і вас в одну мить посічуть, — попередив він.
– Боїшся? – На вустах Міхея з’явилася хижа посмішка.
– Я обережний, — поправив його отаман. – Вовкам страх чужий, навіть такому старому та досвідченому басьорові, як я. Я боюся не смерті, а хаосу. Зараз не час міняти голову, заради блага січі я мушу жити.
– Задля блага січі? – насмішкувато спитав Грищий. — це заради її добра ви стягнули на нас помсту Костенка? Я добре знаю, що ти маєш на увазі. Поки над нами висить загроза помсти, ніхто не посміє стати супроти тебе!
Грегорій важко зітхнув і похитав головою.
– Ти розумний хлопець, вовк, — сказав він ніжно, так ніжно, що Міхей навіть не образився на насмішкуватий тон, йому було цікаво, що він почує далі. – Але є речі, про які ти мало знаєш, а ті, що знаєш, переоцінюєш. Найбільшу небезпеку для нас представляє не Сергій Костенко. Так, мені потрібен страх перед його помстою для певних цілей, але справжня загроза іде з іншого боку.
Хмельницький приміряється з Росією, укладає угоди над головами козацької черні і над нашими головами. Зараз, коли на кону стоїть доля України і всіх вовків, смуту заводити не можна.
– Гарно ти собі придумав, – зневажливо відповів Міхей. — Але такими страхами мене не купиш.
– Знаю. – Грегорій кивнув, а потім рішуче додав: – Я не можу дозволити тобі зараз боротися зі мною, тож геть звідсіля, доки я не передумав!
– Чи не легше було б мене просто вбити? – криво посміхнувся Грищий. – Вранці меч зніме нам голови з шиї, і наша проблема буде вирішена. І все згідно з правом.
Грегорій відступив на півкроку і втомленим жестом сперся плечем об відчинені двері.
– Однозначно, простіше. Але й наше право каже: "Не марнуй доброї крові, щоб колись не шкодувати". А в тебе хороша кров, цуценя. Ви обидва її маєте. Добра кров і чорне піднебіння справжнього, запеклого воїна. Я мав би тебе вбити, так. Але я не хочу про це колись шкодувати. Я вже старий, зовсім швидко мені писано постати перед предками, і я не хочу дивитися на докір в їхніх очах.