Ходили лише чутки. І якщо комусь із сторонніх вдалося розгледіти якусь таємницю перевертнів, то краще було б промовчати про них, бо вовки робили усе, щоб змусити сміливця замовкнути. І якщо хтось із людей був добровільно допущений до таємниці, він або залишався союзником вовкозаків назавжди, або ставав їхньою мисливською дичиною.
Сергій почав засинати. Під його повіками знову спалахнув вогонь, почулися крики й страшні зойки… Залізні Хутори… Зрада…
Раптом скрикнула Гальшка, вириваючи його з лап кошмару, що наближався.
– Треба малу сповити, – ліниво підвівся Ілля. – Лівка, йди подої козу, бо дівка, мабуть, теж голодна, тому така сердита. Як буде стільки їсти, така баба з неї виросте. Вже зараз схожа на зрілу ріпку.
□□□
Гринька Шпак з тривогою прислухався до голосів черні, що зібралася в Чигирині. Хмельницький домовлявся з Росією проти власного серця, це всі знали. І уклади були такими ж самими. Московські пани приставили йому ножа до горла, а гетьман розривався між бажанням створити вільну Україну та страхом потрапити в підпорядкування Росії. Але кожен, хто мав очі, вуха і хоч трохи розуму, знав, що шляху назад немає. І навіть не це хвилювало Гринька. Що вирішать там шляхтичі над головами простих козаків, від нього не залежало, і він не мав бажання надто над цим міркувати. Гірше, поповзли чутки, нібито славетний хорунжий Сергій Костенко пристав до королівської армії замість виконання завдань, покладених на нього гетьманом.
У чоловіка, який став улюбленцем воїнів і офіцерів, і навіть самого Хмеля, не бракувало ворогів. Заздрість завжди спонукає людей до наклепу, особливо коли той, на кого наклеп роблять, не може захиститися. Справа в тому, що Сергій не подавав ознак життя. Імовірно, один із легких загонів, посланих у бік Станиці Гривне, розташованої біля січі вовкозаків з Гилевщини, знайшов сліди бою та останки двох чоловіків, але ніхто не міг сказати, чи це були вояки Костенка, чи якісь випадкові нещасні, які натрапили на вовчу зграю.
Спочатку Гринька намагався виправити ситуацію, переконуючи співрозмовників, що хорунжий не зраджував Хмельницького, а пішов рятувати власну дружину й дитину, але він був сам, а наклепників – без ліку. Він знову з гіркотою зауважив, що чоловіки мають довші язики, ніж перекупки, і охочіше прикладають свої вуха до пліток. Нарешті він став байдужим до цих наклепів. Якби Костенко був живий, він сам зможе розправитися з наклепниками, а як ні, то йому все одно.
Але було ще щось, від чого в Шпака тверда шкіра терпла, а під овечою шкурою по спині бігали мурашки. З боярськими посланцями прибули до Чигирина дивні люди – одягнені в сірі вовняні кожухи поверх білих ряс, усі довговолосі, бородаті, більше схожі на ченців із забутих гірських монастирів, ніж на радників. Але одне відрізняло їх від ченців точно - їхні очі.
В якості прибічного послів Гринька їздив до царя і бачив справжніх святих людей, коли вони раз чи два користувалися гостинністю монастирів. Жоден із ченців не дивився на нього так суворо й зухвало, ні в кого з них на дні зіниць не ховалася смерть. Ці ж тут були чимось більшими ніж палкими прихильниками Святого Спаса або Святої Пречистої.
Козак вирішив дізнатися, ким є прибульці. Мусив того дізнатися.
Тому знову почав відвідувати корчми, бо перед тим відмовився від цієї звички, оскільки не хотів чути образи на адресу свого улюбленого хорунжого, і натомість виробив звичку щодня напиватися у себе вдома. Однак, того вечора прив'язав до пояса кошіль срібла й міді й пішов до найближчого шинку. Як і всі інші заклади, той був ущерть забитий козаками, з голів яких вже добряче курилося. Сморід поганого винця, перетравленої горілки та немитих тіл змішувався з запахом свіжозвареного пива, ароматом насиченого прянощами меду і якимись східними пахощами.
– Вітаємо знаменитого молодця! – пролунав трубний голос, не встиг Гринька озирнутися в пошуках вільного місця. – Йди до нас, Шпак, йди до нас!
Козак внутрішньо скривився, побачивши опухле, вічно червоне обличчя, яке вже зробилося пурпуровим від спеки та надмірного алкоголю. Петро Мелех, один із найбільших балакунів і пліткарів усієї України. Але відразу ж Гринька весело посміхнувся. Зрештою, це було саме те, що він шукав – джерело новин, а хто міг мати новіші новини за Мелеха? Колишній опонент Хмельницького, суперник за владу на самому початку повстання, тепер не мав значення у великій політиці, але знав багатьох людей і вмів витягувати з них відомості. Його обов'язково треба попитати. Мелех сидів з чотирма товаришами, двоє з яких явно сп'яніли, і їх здолав сон.