□□□
Мандрівники йшли плече в плече курною дорогою, одним з небагатьох трактів, розкиданих українськими землями поблизу Диких Полів. Вони уникали людських поселень, задовольняючись сном під відкритим небом, паршивою водою, яку знайшли в наполовину пересохлих колодязях біля покинутих будинків, або кращою водою, що била з мізерних джерел. З полюванням не було ніяких труднощів, зрештою, вони все своє життя нічого іншого і не робили, а кущі та трава кишіли всілякими створіннями.
Але того дня їм обом вже було досить відкритих просторів. З ранку була мряка, потім близько полудня знявся різкий вітер, а потім почалася сильна злива.
Промоклі каптани стали жорсткими, а брудні сорочки прилипли до тіла. Треба було знайти якесь поселення. На щастя, вони зайшли в більш густонаселені околиці.
– Блукаємо, як Ванька-дурень з російських оповідок, – сказав Міхєй. – Або й гірше.
– Або і гірше, - підтвердив Кирило, - бо такий Ванька хоч знає, куди йде, а ми...
– А нам треба того дізнатися. – Міхєй повернув голову, захищаючи очі від дуже сильного пориву вітру, що хльостав краплями крижаної вологи.
– Що ти маєш на увазі?
– Поговоримо в теплішому і сухішому місці, бо тут лише брудні слова на вуста навертаються. Ми від самого ранку без перерви лаємося, і мені це вже набридло!
Варто було їм пройти ще дві версти, як Кирило, обдарований кращим нюхом, підвів голову й оголосив:
– Чую запах диму. Мабуть, поблизу є якийсь хутір.
Минув деякий час, перш ніж запах диму дійшов до Міхєя. На щастя, навіть у людській шкурі вовки мали гостріше чуття, ніж звичайні люди. Інакше під дощем і снігом не відчули б запах поселення. Невдовзі вони натрапили на ледь помітну стежку, що вела на узбіччя, яку легко могли б і пропустити, якби не підозрювали, що поблизу можуть бути люди.
– Хутір, – оцінив Міхєй. – Трава ледь притоптана, люди тут явно не часто ходять, але все ж.
Поселення ховалося за пагорбом, вкритим рідколіссям. По мірі того, як мандрівники заходили між дерева, запах диму ставав все більш виразним, він вився між низькими стовбурами хистких сосен і смерек, притиснутих до землі важкою рукою всюдисущої вогкості. Міхєй був дещо здивований, бо, враховуючи сильний вітер, дим мав би розвіятися, не долетівши до гаю. Хіба що хутір був серед дерев, а не на відкритому місці. Правда, однак, виявилася іншою – поселення було розташоване в долинці між пагорбами. Ця долина виглядала так, наче люди самі викопали її в цьому місці, щоб захиститися від примх природи. Інша справа, що в такий день притиснутий дощем дим ішов низенько, колючи очі. І все-таки це було, напевно, краще, ніж терпіти дошкульий вітер.
Собаки відчули незнайомців і почали гавкати, сповіщаючи місцевих. Хутір, обнесений низьким, але міцним частоколом, ожив, мешканці, озброєні рушницями й шаблями, вискочили з хат.
– Ти диви, які чуйні, — пробурмотів Кирило.
– А ти б не був пильним? – пирхнув Міхєй. – Зараз непевні часи, ми не знаємо, хто і з чим прийде. Дурень би не пильнувався.
– На Козаччині часи завжди непевні.
З піднятими руками вони пройшли по невеликому схилу до маленьких воріт. Міхєй зробив висновок, що вражати мешканців хутора, стоячи серед дерев, було б легко, бо частокіл лише закривав рідко розкидані будівлі та майдан, коли підійти ближче, а зверху все було добре видно. Це здалося дивним.
– Чого ви хочете, люди добрі? – долинуло з-за огорожі.
– Притулку і кухля води для втомлених християн.
– Вас двоє?
– Двоє, не бійтеся.
Собаки замовкли, стишені різким наказом. Скрипнули ворота, і з’явився кремезний козак із такою товстою шиєю, що його голова, яка лежала на ній, здавалася до смішного маленькою.
– Тоді заходьте, стомлені християни, — сказав він, відійшовши вбік, так що мандрівникам довелося протиснутися повз нього по одному. Він уважно оглянув їх, наче хотів побачити, чи не ховають вони під одягом якісь сюрпризи. Він навіть не глянув на перекинуті за спиною шаблі та луки. Досвідчений воїн, оцінив Міхєй. Небезпечно не те, що видно, а те, що приховано. Кожного вовка змалку навчали цієї істини, заставляли всмоктати з молоком матері, але самі люди – творці й послідовники зради й підступу – дуже часто про це забували. – Під нашим дахом знайдеться місце для чесних людей.