– Ви отаман цього хутора?
Кремезний чоловік засміявся.
– Ми тут не визнаємо ні начальників, ні отаманів. Ми вільні козаки.
Міхєй не відповів, хоч йому і кортіло запитати, хто буде командувати озброєними людьми, коли на хутір нападуть татари, заздрісні сусіди чи навіть якісь мародери, але промовчав. Люди дуже швидко злилися, якщо їхні слова ставили під сумнів. Молодий вовк дізнався про це за десяток років тому, коли його відправили з посольством і дарунками до воєводи Кисіля.
Вистачило того, що він заперечив якомусь шляхтичеві, який помилково стверджував, нібито татарські війська кілька місяців тому спалили Гретич, а насправді це був Гартич. Все закінчилося б поєдинком, якби не втручання самого Кисіля.
Більше того, шляхтич, зрештою, зрозумів, що був неправий, але не тільки наполягав на своїй позиції, але й ставився до вовка так, наче той був у чомусь винен, хоча це була зовсім дрібна річ.
За воротами чекав ще один козак, молодий, доволі стрункий, але рисами обличчя настільки схожий на того, що вітав Міхея й Кирила, що не можна було сумніватися, що то був його молодший брат. Він кивнув новоприбулим і повів їх між двома низькими дощатими будиночками просто на маленьке подвір’я. Міхєй з цікавістю оглядався.
Хутір був невеликий, але людей там було напрочуд багато. Причому тільки озброєних людей. Міхєй не побачив дітей, які мали б з цікавістю поглядати на несподіваних гостей, не було й проблиску жіночої запаски.
Невже козаки наказали своїм родинам так ретельно переховуватися?
— Будь обережний, — пробурмотів Міхєй Кирилу. – Мені тут не подобається.
Той не відповів, не подав ані найменшого знаку, що почув, але Грищий був упевнений, що його слова дійшли до супутника. У цей момент з хати навпроти вийшла жінка. Міхєй полегшено зітхнув, але відразу ж знову напружився. Замість відра з молоком жінка тримала в руках величезний мушкетон. Вона не цілилася в прибульців, розширений лійкою кінець ствола спирався на її зігнуте передпліччя, але було видно, що вона будь-якої миті готова повернути зброю проти вовкозаків. Про її не зовсім дружні наміри свідчив і обережно зведений курок.
– Вітайте, — сказала вона несподівано низьким, але мелодійним голосом. – Бувайте раді під нашим дахом, вовки.
Міхєй краєм ока помітив, як Кирило повільно потягнувся до руків’я засунутого за пояс пістоля.
– Зупинись, — прошипів він. — Вони засиплють нас кулями, перш ніж ти встигнеш дістати зброю!
– Дуже розумно, — кивнула жінка. — Можливо, вас і важко вбити, але я впевнена, що мої супутники впораються. Це не ніч переміни, ви не безсмертні… – Вона голосно засміялася. - Ви здивовані, що я знаю, що лише тоді не можна вбити вовкозака?
Міхєй не відповів. Він з полегшенням усвідомив, як мало люди знають… на щастя. А ці тут? Вільні козаки… Лише тоді молодий вовк збагнув значення слів, сказаних здорованем біля воріт. По суті, це були звичайні бандити. Вони не визнавали начальників і отаманів. Правду сказав кремезний. Просто не додав, що у них просто є керівник. Або…
– Це ви тут радите, пані? – запитав він.
– Я чи не я. Для вас це все одно. Чого шукають два самотні вовки так далеко від найближчої вовчої січі?
□□□
– Параскево, Параскево! – пролунав знадвору пискливий голос.
Гальшка розплющила очі, повернула голівку й подивилася на обличчя батька, який спав поруч.
Вона видихнула, зморщила ніс, а потім простягла руку, щоб торкнутися шорсткої бороди свого батька. Сергій голився рідко, раз на кілька днів, бо праву руку ще не міг високо підняти, ліва йшла незугарно, а допомоги знахарки уникав відтоді, як стара ледь не перерізала йому горло. "Не ті вже руки", — скрикнула вона, коли хлинула кров. Вона негайно перев'язала рану, кілька днів промивала її сильно пахучим відваром вранці та ввечері, так що незабаром про прикру подію нагадував лише свіжий шрам, але козак вважав за краще не ризикувати. Не ті руки, це ідеально відповідало. Вік брав своє. Можливо, колись бабка могла пришивати мухам крильця, а тепер він не дав би їй навіть зашити вітрило чайки.
– Параскево! – знову обізвався пронизливий голос.
Сергій погладив доньку по голові і, стогнучи, піднявся з ліжка. Сонце ледве зійшло, і йому не хотілося так рано вставати. На жаль, перед світанком стара пішла в ліс назбирати трав, які потрібно було збирати саме в цей час. Він відкрив віконницю.
– І чого ви там хочете? – грубо спитав він. Була надія, що він зможе знеохотити жінку.
– Я до Параски...
– Її немає.
– А коли буде?
– Як прийде, то прийде, — нетерпляче відповів козак. — Вона мені не зізнається.