На подвір'ї на мить запала тиша.
– Передайте їй, що була Мілонкова. Треба приїхати до доньки, тому що скоро злягти має, а в неї щось зі спиною не так, і весь час з неї кров тече. Ніяк її сюди привести. Віз у нас є, але сильно ж трясе, - у голосі жінки залунали плаксиві тони.
Сергієві раптом стало соромно, що він хоче відправити селянку, наче якусь зайду. Кінець кінцем, він був вдома, люди приходили до ворожихи, а не до нього.
– Заходь, — сказав він. – Не знаю, коли бабка повернеться, але, може, ми разом щось придумаємо.
– Та що там чоловік надумає, коли жінка народжує? — пробурмотіла під ніс жінка, але в хату зайшла.
Побачивши чуже обличчя, Гальшка скривила губи, але не встигла розплакатися, як Сергій взяв її, незграбно підтримуючи хворою рукою.
Прибула допомогла йому втримати дитину.
– Гарна дівчинка, — сказала вона. - Здорова?
– Слава Богу, здорова. Краще розкажіть мені, що там з дочкою.
– А що має бути? Я вже казала. Їй пора народжувати не сьогодні, так завтра, і як же бідолашній тужитися чи навіть лежати на спині, коли страшний біль їй перешкоджає. А ця кров... Параска бачила десятки сотень пологів, вона б знала, що і як, а може, навіть змогла б щось зробити з цими розривами і кровотечею. Бо як є, гарна дочка і може вмерти у нас.
Жінка розплакалася, а за мить до неї приєдналося жалісне попискування Гальшки.
– Може, якби ви її сюди привезли, було б краще, — задумливо сказав Костенко. — Бо як термінова справа, то поки бабка не вернеться, поки не дочалапає до вас... Ранок буде.
– А як я можу привести стражденну, добродію? Я ж казала сказала. Ні на коня її не посадовити, ні навіть на віз покласти. Пробували, але ж дорога через ліс вибоїста, дочка так кричала, що не можна було стримати...
Сергій закусив губу, задумавшись.
– Жінки у вашому селі мали приготувати мені плетену колиску.
– Так, повинні були, — підтвердила жінка. – У старостихи в сінях стоїть.
– То візьміть її, прив’яжіть до коней і покладіть вагітну.
– Дали б власну колиску?
– А чого ж не дати, коли треба? – не дуже чемно сказав Костенко. - Ти вмієш їздити верхи?
– Ви коли-небудь бачили, пане, щоб хуторянка не могла того робити?
– Тоді візьміть мого коня зі стайні. Сідла не закладай, це марна трата часу, мчи в село.
– Та чи віддасть мені старостиха колиску, коли за неї ще не заплатили? Баба жадібна, з власного чоловіка шкіру б здерла. Одна хороша річ – пальці спритні.
Сергій похитав головою й витяг із тонкого гаманця срібний гріш.
– Дай їй це. За роботу з головою вистачить. А якщо вона відмовиться, запитайте, чи не хоче вона, щоб я прийшов до неї. Правою рукою не можу рухати, але я можу добре побити і лівою.
– Дякую, ясновельможний пане! – вигукнула жінка, хапаючи срібника. – Нехай Свята Пречиста охороняє вас!
Сергій спостерігав крізь вікно, як хуторянка, що ніби набула нового духу, виводила його чорного мерина зі стайні, підіймалася на високу гряду, нещадно смикаючи гриву коня, а потім зникла між деревами.
– Сподіваюся, Параска скоро прийде, — пробурмотів собі під ніс Костенко. — А тобі, доню, треба щось їсти. – Глянув на наморщене чоло Гальшки. – Добре, що стара перед від’їздом козу подоїла. Думає про нас. А спочатку здавалася така сувора.
Дівчинка нахилилася до мальви, що росла за вікном, намагаючись схопити її своєю крихітною ручкою. Але квітка явно була надто далеко, тож мала лише сердито засопіла, а потім поклала голову на батькове плече.
РОЗДІЛ 8
Побачивши Іллю, Петро Мелех злякався. Заєць знайшов його після двох днів пошуків, і не в якійсь забитій корчмі, як можна було б очікувати, а на квартирі, де він напивався мерзенним медом, сиченим трактирником Шмулем. Цей напій Ілля спробував лише раз у житті, після чого урочисто поклявся всім і вся, що скоріше вип’є сечу хворого вола, ніж таке вариво. За свої шахрайства Шмуль поплатився втратою значної частини бороди, ретельно вирваної розлюченим козаком, і двох зубів. Тим не менш, він продовжував ситити мед, а точніше те, що називав медом, незважаючи на образи і удари. Коли у молодців вже починали закінчуватися гроші, вони все одно приходили до нього за дешевою горілкою, яку треба було пити, заткнувши носа, але мед вдаряв просто в голову, як хороша горілка. Деякі навіть були в захваті від огидної рідини, як і Мелех, який завжди міг дозволити собі і найкращі напої.
– Привіт, Петре, — сказав Заєць, зачиняючи за собою двері. Слуга, який не хотів пускати чужинця до покоїв гостя, що добре платив, а за це вимагав тиші й спокою, зараз збирався до купи внизу сходів, лаючи, як міг, запального козака. – Останнім часом ти став якимось негостинним.