– Це часи зробилися негостинними, — відповів Мелех, кривлячись з відразою. – Чого хочеш, пане Заєць?
– Ти добре знаєш, чого. – Ілля оскалив зуби в усмішці, яка зробила його обличчя більше схожим на череп, ніж на живу людину.
– Навіть якби я знав, можна було б чемно запитати.
Усмішка зникла з обличчя Зайця, козак примружив очі, а потім раптом підскочив до бенкетуючого Мелеха. Він схопив його за комір каптана і витяг з-за столу.
– Мої товариші чекають внизу, — видихнув він прямо в ніс Петру, який мляво опирався. – Якщо ми не домовимось, я залишу тебе тут зв’язаним, і підемо під вали. Рознесемо ту корчму при валах, не встигнеш і оглянутися. Так, пане Мелех, не думай, нібито я не знаю, що то, власне, ваша власність, а єврей, мов півник на вежі, — виставлений всім на вид. Якщо хочеш тішитися прибутком, то розмовляй зі мною по-людськи, а не як з якимись приблудами!
Мелех зовсім обм’як. Хоча він був, звичайно, сильніший за Зайця, але вважав за краще не намагатися зараз протистояти гарячому козаку. Сила рук — це не все в бійці, і він мав декілька нагод переконатися, що Ілля міг зробити, коли розлютився.
– Навіщо тепер погрожувати своєму приятелеві? - пробурмотів він. – Скажи мені, що хочеш, і розійдемося з миром.
– Чого я хочу? – Ілля так само раптово відпустив Петра, як і схопив його, від чого той втратив рівновагу і змушений був опертися на стіл.
Або, принаймні, так виглядало, бо від пильного ока Зайця не уникнув легкий жест, яким Мелех потягнувся до кинджала, що лежав поруч з розрізаною буханкою хліба.
Мелех міг здаватися балакучим веселуном, але, знову ж таки, той, хто мав широкі зв’язки та багатство в таких місцях, як Чигирин чи Білоцерківщина, не міг бути ким завгодно, він мав знати, як користуватися зброєю. Лезо просвистіло на волосину від щоки Іллі, але той уже впіймав Петрову руку й ударив нею об край дерев’яної стільниці. Кинджал з брязканням впав на підлогу.
– Недобре, пане Мелеху, — спокійно, наче нічого не сталося, сказав Заєць. – Говориш про дружбу, а перед очима залізом махаєш.
– Не я на тебе напав, ти на мене, — прогарчав багач, кривлячись і потираючи болючу руку.
– Що правда, то правда, – засміявся Ілля. – Але я просто хотів поговорити, а не сваритися.
– То погано почав. Здравіє Богові промовити треба було, як личить християнину, поцікавитися здоров’ям, а не ображати відразу з початку.
– І тут ти правий, – кивнув Заєць. – Але я не маю багато часу, і мені потрібні вісті від вас. Коли ми в'їжджали, я побачив…
– Знаю я, що ти побачив, — перебив його Мелех. — Точніше кого. Хочеш знати, чому він опинився на палі?
– Не інакше.
– Тоді сідай і слухай. – Петро дочекався, поки небажаний гість сів на лавку, налив до власного кухля і підсунув козакові. Заєць твердим жестом відмовився. – Все не так погано, як ти думаєш, — сказав Мелех, ковтнувши власного напою. - Неважливо. Гриньку посадили на кіл за наказом Хмельницького…
– Не треба цього казати, ніхто, окрім гетьмана, не може покарати козака на горло поза полем бою.
– В даному випадку радше на дупі, – буркнув собі під ніс Мелех, але, побачивши розлючене обличчя співрозмовника, швидко продовжив: – Маєте щастя, що гетьман поїхав у Білу Церкву, бо, наскільки я його знаю, ти б зараз гнив у темниці, чекаючи свого вироку. Але я вже про Гриньку, не треба зразу сердитися. Говорили, що Шпак побив солдатів із охоронців Хмельницького в той час, коли останній узагалі заборонив воювати. Він навіть заборонив танці на Майдані, щоб ті не переросли в бійки. Одним із побитих був якийсь Мадей, негідник, яких мало. Спершу він завівся зі Шпаком у корчмі, але ми його відправили без кровопролиття, лише сорому наївся. Але ви знаєте таких, вони ніколи не забувають заподіяної їм кривди, навіть якщо це була їхня провина. Тож дурень лазив за Гринькою і лазив, аж поки не доскочив з чотирма товаришами в провулку та й хотів убити. Що я можу ще сказати, ти знав Шпака краще за мене, чим це закінчилося, не варто згадувати. Мадея з другим сміливцем на боже поле вивезли, третій втратив руку, а двоє інших утекли понівечені, то з відрубаним вухом, то з порізаною навпіл пикою. Хмель наказав схопити Шпака й віддав під суд…
Ілля слухав розповідь, кусаючи вуса. Коли Петро закінчив, він задумливо сказав:
– А у чому ж справа була насправді? Гетьман буває шаленим, але він не наказав би стратити такого молодця, який з п'ятьма справляється, навіть якщо він порушив наказ. Відомо, що як козаки козаками, то тікати від ворога ми не маємо звички.
– Розумний ти, – з визнанням кивнув Мелех. – Дістав Шпак Хмельницького, ой дістав... Занадто винюхував, хотів знати, чому це гетьман з боярами домовився і волхвів привів.