Маріка повільно підвелася, підійшла до вмираючого. Це був Гарлук. Він дивився на неї очима, сповненими страждання і німого благання.
— Ти хочеш, щоб я тебе добила? — вгадала вона.
— Тттаккккх — прохрипів він. З його рота потекла кров. Він закашлявся і жахливо застогнав, охоплений болем, що йшов з нутрощів.
Дивно, але думка про те, щоб встромити шаблю в груди цього чоловіка, не викликала в жінці жодних почуттів. Вона озирнулася, підійшла до самого центру низини і вирвала з землі встромлений клинок. Повернулася до козака, притулила вістря шаблі до його грудей. Той заплющив очі, готовий з полегшенням прийняти смерть.
– Ні! – раптом сказала вона, відкинувши зброю подалі від себе. Вона відчула пекучу ненависть у серці. – Подихай, негіднику! Ти заслужив на це! Скільки невинних дівчат, скільки жінок плакали через тебе?
Він розплющив очі. У його зіницях вона побачила ненависть, схожу на свою.
– Так, подихай, – повторила вона. – Скільки б ти не здихав в муках, це буде занадто мало за твої злочини.
– Прокля… – прохрипів він, не зважаючи на кров, що текла з рота, – я проклинаю тебе!
– Запізно! – засміялася вона. – Я вже настільки проклята, що твої мізерні бажання нічого не можуть мені зробити.
– Хто ти? – прошепотів він.
Маріка замислилася.
– Не знаю, – тихо відповіла вона. – І, можливо, не хочу знати. А тепер здихай.
Вона відвернулася і пішла до струмка, щоб продовжити обмиватися. За її спиною козак хрипів і обзивав її. Жінка відчувала його злість, але була байдужа до неї.
– Нехай здихає, – сказала вона собі, занурюючи пальці у воду.
А потім раптом випросталася, обернулася на місці і повернулася до вмираючого. По дорозі підняла шаблю. Перш ніж козак встиг зрозуміти, що відбувається, на нього спала темрява, а відрубана потужним ударом голова покотилася набік.
□□□
Невеличкий льох, в якому закрили Павла Мелеха, був викопаною в землі ямою, викладеною розпиляними вздовж брусами і забезпечена солідними дерев'яними дверима, окутими залізом, що були покладені пласко зверху і становили стелю тюремної камери.
Вона не становила суцільної поверхні, у ній були прорізані шпари, щоб повітря могло досягати вузької нори. Ляда була зачинена потужним брусом, що тягнувся далеко вбік, до засува, розміщеного на такій відстані, що в'язень ніяк не міг до нього дістатися, навіть якби якимось дивом просунув руку в одну зі щілин. Раніше все це було закріплено великим навісним замком, але він заржавів, тому тепер у засув вставляли або дубовий кілок, або якийсь шмат заліза. Над усім цим клали невеликий дашок, щоб під час дощу вода не заливалася всередину і охоронцям не доводилося промокати до нитки. У спеку всередині було нестерпно спекотно, в холодніші дні холодно, а коли йшов сильніший дощ, було ще й сиро, бо з боків просочувалася вода, і повітря всередині завжди було нудотно задушливим.
– Гей, ти! — знову долинув з льоху свистячий шепіт.
Міхей удав, що не чує. Голос на мить замовк, але не здавався.
– Гей, ти! Підійди ближче! Якщо ти вовк, ми домовимося.
Міхей зневажливо стиснув губи, нічого не кажучи.
– Добре, — сердито сказав Павло. – Я знаю дещо, що може тебе зацікавити, і дуже сильно. Я знаю дещо про твоїх побратимів з Гилевської січі, але якщо ти не хочеш слухати...
Цього разу Вовкозак не залишився байдужим. Він припав до ляди.
– Кажи!
– Ти й справді вовк?
– Вовк. Хочеш сам дізнатися, очікуючи Повного Місяця, чи повіриш мені на слово?
– Вірю, вірю, — пробурмотів Мелех. – Хто при здоровому глузді зізнається, що є вовкозаком серед людей?
– Тоді скажи мені, що ти маєш сказати.
– А ти мене звільниш?
– Ні!
– Навіть якщо те, що ти можеш почути, визначить долю твоїх співвітчизників?
Міхей завагався.
– Я дав слово Скапулярію, що буду охороняти тебе, як зіницю ока. Він вимагав цього, бо не довіряв мені.
– Що означає для вовка обіцянка, дана людині? — глузливо запитав Павло.
Міхей люто загарчав. У цьому було стільки гніву та погрози, що Мелех відійшов від дверей.
– Наше право одно, — в горлі Міхея все ще щось булькало.
– І хіба благо січі не є найважливішим?
– Так», — твердо відповів вовкозак. – Тільки порушивши слово, ми ставали б ніким. Ми не такі, як люди. Ми не можемо цього зробити.
Мелех замовчав. Він не очікував такого повороту подій. Зрештою, цей перевертень нічого не винен розбійникам.
– І що, ти б захищав життя Скапулярія з такою ж відданістю, як когось з власної зграї?
– Мені байдуже до цього покидька, — пирхнув Міхей. – А стане мені на заваді, випущу йому кишки.