Демен нахмурився, на його чолі з'явилася глибока вертикальна зморшка, добре помітна в останніх променях кривавого сонця, що заходило за небокрай.
– Не розумію. Чому ви не хочете повертатися? Якщо нам пощастить, на вас чекає нагорода. А якщо ні, простих вояків не карають.
– Що б не сталося, для нас там уже все одно готують зашморг. Зараз ми потрібні гетьманові, бо трохи знаємо вовків, а йому, мабуть, дуже потрібна перемога, щоб проявити себе перед Москвою. Але потім ми втратимо цінність, зате Хмель захоче дізнатися, де можна знайти Сергія.
– А що йому ще потрібно від цього бідолахи? Хіба мало нещасть на нього вже випало? Ще давно на раді Хмельницький махнув на нього рукою, переконуючи, що про нього забув.
– Ви так говорите, ніби не знаєте гетьмана. Він запеклий і мстивий, і нашого хорунжого хотів би покарати за непокору.
– Так, – зітхнув Короман. – Іноді я забуваю, що Богдан не тільки великих цього світу і ворогів хотів би з'їсти з кашею, але в кожному бачить супротивника. Напевно, тому він і досяг таких висот.
Він розправив плечі, подивився на місяць, який було видно між хмарами, що насувалися з боку Чорного моря.
– Іди вже до своїх людей, відправ розвідку. А коли повернуться ті з Корзиня, відразу приведи їх до мене. Я з них шкіру здеру.
Демен дивився на козака, що віддалявся. Ось так все і було. Справедливе повстання, викликане кривдами і несправедливістю, перетворилося на багаторічну громадянську війну, і найбільше від цього страждали не тільки прості люди, які зазнавали набігів то з однієї, то з другої сторони, але навіть і звиклі, Богові духа винні вояки. Напевне, Хмель таки дійде свого, але вмираючи, буде мусить змагатися з власними демонами.
Ще молодим хлопцем, Короман взяв участь у повстанні проти Польщі під проводом гетьмана Тараса Федоровича. Потім він мусив разом зі своїми втікати, шукати притулку аж у Молдові. Коли вони повернулися, Тарас одразу приєднався до московських військ, що йшли на ненависну йому Річ Посполиту. Короман не хотів. Одне діло повстати проти гноблення, а інше — разом із вічним ворогом гнобити виродну, бо ж таки виродну, але все ж рідну батьківщину. Якби тоді хтось сказав полковнику, що через роки він рушить на ту саму батьківщину, підтримуваний військами татарської орди, він би, мабуть, без слова вистрілив йому в голову з пістоля. Людина змінюється... У будь-якому разі, Тарас Федорович знову мусив тікати. Цього разу він шукав притулку у свого колишнього підлеглого. Він був уже хворий, пригнічений, мучений докорами сумління. Демен дивився, як колишній гетьман помирає, а злі духи мучать його, як той відганяє їх, виправдовується перед тими, кого скривдив і довів до смерті, щоб досягти власних вигод. Він називав їхні імена, викрикував прокльони, перемежовуючи їх молитвами, а коли настав час віддати останній подих, благав про милосердя.
У Коромана, який це слухав, волосся ставало дибки.
Тоді він поклявся собі, що ніколи не дозволить, щоб його спіткала така доля. Але з часом спогад зблід, і він піддався чарам Хмельницького. Потім також піддався власним амбіціям, багато разів виступаючи проти рішень гетьмана. Але він не промовив ні слова, коли з'ясувалося, що треба укласти союз з бусурманами. Звичайно, під час поразки під Берестечком йому кортіло встромити ножа ханові в груди, але він не наважився. Вирішив, що козаки отримають нового ворога, безжального і страшного.
Тепер він про це шкодував. Султан, мабуть, навіть зрадів би смерті набридливого Іслама Герея, погрозив би пальцем, на деякий час розірвав союз і все. А Хмельницький тоді, можливо, втратив би ґрунт під ногами.
Полковник здригнувся. З усією силою повернулися спогади про витріщені від жаху очі Федоровича, вуха розривав хрипкий крик.
Чи він теж так помре?
Він тричі перехрестився, а потім швидко підійшов до найближчого багаття, біля якого співак саме починав наступну пісню.
– Можна до вас присісти, орли степові?
Козаки негайно звільнили місце для командира у власному колі. Короман занурився в суворі, але прекрасні голоси запорожців. Немає сенсу думати про завтра, а тим більше про післязавтра, коли сьогоднішній день настільки непевний, що невідомо, чи закінчиться темрява вранці, чи одразу після світанку настане наступна ніч.
Він з вдячністю прийняв пузатий глечик з медом, а потім чарку з горілкою. Полковник пив охоче, але розважливо. Він не міг віддатися гулянню, бо наступного дня мав бути абсолютно тверезим. Занадто вже багато залежало від нього.
□□□
Біг вовка тихий, з-під лап не лунає звук, сильніший за легкий свист крил сови на полюванні.
Крок вовка незмінно пружний і сповнений загрозливої, хижої грації.