– Трохи це займе часу, — зауважив Степан. — Вони обоє знають свою справу.
– Мабуть, – погодився Міхей. Він дивився на свого приятеля, що зараз бився, з певним занепокоєнням. Під час нападу на село Кирило постраждав - якийсь заядлий недобитий селянин несподівано вдарив його по спині вузлуватою палицею. Під час маршу це особливо не турбувало, але під час поєдинку вовк, напевно, дуже відчував травму. Навіть під час того першого прийому було видно, що він не міг викинути руку достатньо далеко, щоб дотягнутися до суперника. Навіть якби Кара не був таким швидким, вістря шаблі Кирила ледь торкнулося б сорочки Калмика. Збираючись вимагати притягнення суперника до відповідальності за його підлий вчинок, Міхей сподівався, що боротися з огидним приблудою випаде саме йому, але отаман розбирався в законі краще за нього. Він посилався на записи, вирізьблені на священних стовпах, згідно з якими під час війни чи походів лише відповідна особа могла вимагати своїх прав без чиїхось посередницьких чи представницьких функцій. А оскільки жінка Костенка була визнана власністю Кирила, то помститися кривдникові міг тільки він.
Калмик завернув зброєю млинка над головою. Можливо, він не був дуже розумним, але, безумовно, достатньо кмітливим, щоб помітити недомагання ворога. Він вирішив скористатися перевагою негайно, не чекаючи. Почав кружити навколо Кирила в його праву сторону, змушуючи того повертатись і направляти шаблю в такому напрямку, в якому рухи його були дещо ускладнені. Можливо, це була невелика перевага, але в поєдинкові не на життя, а на смерть все має значення. Раптом Калмик побіг, дроблячи кроки, потім щосили сікнув, зупинившись на місці. Кирило в останню мить відбив удар, викресавши з леза єдину іскру. Кара знову повів вправо і знову наніс сильний удар. Кирило здригнувся від уколу під лопаткою. Проклятий селянин з дубиною! І якби його хтось так вдарив під час різні, так ні – вискочив, як пилип із конопель, коли вовкозак відводив Сергієву жінку, і власне її він, мабуть, хтів пригостити деревиною. Мабуть, думав, що якщо вб’є бабу хорунжого, то родина не стане в'язати йому рук. Кирило в останню мить загородив собою Маріку, але удар був справді потужним, від якого перехопило подих на добру половину молитви.
– Ти вже мертвий. – Кара ще більше вишкірив зуби. Кирило ненавидів цю вічно перекошену від жорстокості рожу; він хотів би вибити ворогові білі ікла рукояттю шаблі, один за одним, повільно й з благоговінням.
Маріка сиділа на камені поза колом. Усе, що вона чула, це брязкіт зброї та гомін тих, хто дивився. Їй було байдуже, вона не могла уявити, щоб з нею трапилося щось гірше, ніж те, що сталося тієї ночі, навіть болісна смерть. Якби не маленька Гальшка, вона вкрала б ножа в когось із вовкозаків і покінчила з собою. Але поки дитина була жива, вона не могла сама вирішувати власну долю. Жінка ненавиділа огидного Кару, вона ненавиділа спокійного, як камінь, Міхея, ненавиділа старого отамана вовків, навіть цього Кирила, який спочатку пощадив її, а тепер хотів убити її ґвалтівника. Його вона, мабуть, ненавиділа найбільше. Можливо, тому, що в ласці вовкозака вона не бачила людських почуттів: ані жалю, ані навіть тіні зацікавленості. Було таке враження, ніби він робив те, що мав робити, а її не існувало. Тому вона навіть не намагалася дивитися на поєдинок.
Кара все ще кружляв навколо свого супротивника, але той прийняв інший підхід: замість того, щоб повертатися за ворогом, чекаючи атаки, він рушив в тому ж напрямку. Через це Калмикові довелося пристосуватися до нового ритму, втрачаючи власну перевагу. Було видно, що він починає злитися. Кирило вирішив підлити масла у вогонь.
– Як був ти дурнем, таким назавжди і залишишся, — сказав він спокійно, зневажливо. – Я маю на увазі, вже скоро. Щоб володіти шаблею, потрібен розум, бо залізо — це не просто якийсь голий пісюн, будь-куди його не встромиш.
Кара щось прошипів у відповідь, але невиразно, скоріше, це було прокляття, ніж злоба. Він зробив випад і наніс плаский удар, намагаючись вцілити між ребер. Кирило без особливих труднощів відбив клинок і коротко засміявся.
– Я ж казав, що шабля – не пісюн, але, думаю, що твоя жалюгідна срака налякає мене більше, ніж лезо.
– Забагато говорить, — прошепотів Степан.
– Він знає, що робить, — відповів Міхей.
Він чудово знав, до чого веде Кирило. Кара, незважаючи на те, що казав вовк, чудово вмів обходитися з залізом, але йому бракувало контролю, він був схильний до гніву та бойової люті. Те, що було придатним у сутичці чи битві, могло виявитися згубним у поєдинку один на один із досвідченим воїном. Калмик ще володів собою, червоний туман люті ще не затуманив його зір, але він уже був близький до вибуху. Кара заблокував ріжучий удар Кирила, відступив на півкроку і пірнув під лезо, що було по-батьківські направлено в щоку. Він намагався дотягнутися до ніг ворога. Чоловікові довелося відскочити, щоб не бути пораненим, і тоді Кара стрибнув, порізавши йому ліве плече, яке на мить було оголене: поранення дало про себе знати. Кирило трохи опустив шаблю. Він закрутився, щоб уникнути леза, що зачепило руку та порізало шкіру.