– Люди все ще вірять у всі ці історії, – відповів Міхей. – І це добре.
– Звичайно, добре, – кивнув головою Кирило. – Гірше буде, коли вони колись дізнаються правду.
– Тож ми маємо намагатися, щоб це сталося якомога пізніше.
РОЗДІЛ 13
Тимошко мчав вулицями Білої Церкви на чолі загону вусатих козаків у високих баранячих шапках, з прив’язаними до стремена списами. У руці він тримав важкий нагай, знак того, що того дня він був у доброму настрої. Коли він був злий, замість батога зазвичай брав свою улюблену шашку, яку йому привезли в подарунок з якоїсь далекої подорожі. Тепер він бив нагаєм кожного, хто не встигав вчасно зійти з дороги.
Слідом за сином запорізького гетьмана летіли прокльони, що чергувалися з благословеннями. Одні бачили в ньому звичайного ватажка, єдиною заслугою якого було те, що його народила дружина Хмельницького, а інші вбачали в молодому спадкоємці надію для України і навіть її майбутнього правителя.
– Давай – кричав він щосили, сміючись і озираючись на своїх людей.
Віз із сіном раптово виїхав на вулицю з бічного провулка. Коли Тимошко, знову озирнувшись назад, побачив, що відбувається, було вже запізно зупинятися. Тож він підганяв коня, штовхнув його боки п'ятами і нахилився вперед усією вагою. Слухняна тварина стрибнула, і, мабуть, все закінчилося б лише переляком, якби не вила, що лежали на самому верху купи сіна. Кінь зачепив їх передніми копитами так, що ті підскочили і вдарили його по задніх ногах. Удар не був сильним, але достатнім, щоб вивести тварину з рівноваги. Падаючи на інший бік, вона спіткнулася і полетіла вперед, головою вперед. Тимошко встиг витягти ноги зі стремен і сильно відскочив убік, перш ніж кінь встиг притиснути його.
– Боже мій! – вигукнув візник, а потім закашлявся, стиснутий за горло потужною кулаком одного з охоронців молодого Хмельницького.
– Відпусти його! – Тимошко піднімався з землі. Кров котилася з розрізаної губи, він кульгав на праву ногу.
Козак відступив, а селянин вдячно низько вклонився гетьманському синові.
– Благословляю вашу милість, ясне пане, – пробурмотів він з трудом, все ще відчуваючи задушливий біль там, де щойно стискали пальці бійця. – Ви добрий…
Селянин не встиг договорити, як впав на землю, збитий ударом руків'я нагая.
– Знай мою милість, – засміявся Тимошко. Він ударив згорбленого чоловіка. – Я ще тобі її покажу. І ще.
Він бив нещасного, повторюючи це "ще", аж поки нарешті задихався, подивився на тих, що його супроводжували.
– Посадіть його на віз і нехай їде собі. Якщо зможе.
З задоволеною посмішкою він дивився, як солдати садять на козли закривавленого селянина, тиснуть йому в руку батіг і дають по потилиці на прощання.
Оглушений болем і страхом мужик намагався цмокнути на коней, але з рота витекла тільки кров і випав вибитий зуб. Козаки зі сміхом обходили віз, даючи побитому поради, куди їхати. А той вдячно кланявся їм, намагаючись розвернути віз на вузькій вулиці.
Тимошко тільки тепер подивився на козака, який тримав його коня біля рота. Копита тварини були червоні від крові.
– З ним все буде добре, – заспокоїв козак, гладячи по ніздрях переляканого коня. – Він тільки порізався об камінь. Зараз ми розімнемо хліб з павутиною і перев'яжемо рану.
Обличчя Тимошка спочатку почервоніло, а потім зблідло від гніву, очі стали страшними.
– Мій Бальтазар! – прохрипів він.
– З ним все буде добре, – повторив супроводжувач.
Тимошко не слухав. Він підскочив до найближчого озброєного, вирвав чекан з ремінної петлі біля сідла. Перш ніж хтось встиг зреагувати, нещасний селянин впав з воза з розбитою головою. Він ще встиг зробити відчайдушний жест, благаючи пощади, але молодий Хмельницький не звернув на це уваги. Чекан впав з усією силою, пролунав тріск розтрощеної кістки, короткий крик, а потім все стихло. З розтрощеного черепа візника на замулені камені сочилася кров, змішана з мозком. Тимошко рухом руки наказав людям йти за ним. Він ішов, ще трохи кульгаючи, але з кожним кроком все менше. Вони пройшли два будинки, біля воріт третього будинку, більш видатного за інші, Тимошко зупинився, застукав у двері.
– Веди! – гримнув він на одвірного. – Приготуй моїм їжу, подбай про коней.
Ворота відчинилися навстіж. Молодий Хмельницький увійшов всередину, повернув до передпокою, піднявся на другий поверх по скрипучих сходах. Не стукаючи, відчинив двері.
– Вітаю, сину, – сказав гетьман, відходячи від вікна.
– Вітаю, батьку, – засміявся Тимошко. Він звернувся до кошового отамана, що сидів біля стіни. – І вас вітаю, Іване. Я летів сюди на крилах.