– Ти летів на крилах, а прийшов пішки, – сказав уїдливим тоном Богдан Хмельницький. – Сідай. Мені вже повідомили, що ти зробив.
– Вже? – здивувався молодий, займаючи місце за столом, біля жбана і келихів. – У тебе швидкі донощики. Адже тільки що...
– Я навіть не хочу слухати, що ти зробив щойно! Я ще встигну дізнатися і, як завжди, напевно, буду за тебе відповідати. Я маю на увазі того нещасного Гринька Шпака, якого ти наказав надіти на палю!
– Ти сам казав, що він з Мелехом зв'язався.
– Казав чи ні, не твоя справа єсаулів карати! Мені довелося потім вдавати, що це був мій наказ і водночас не мій. Але досить про це, – перервав він протест сина, що вже зароджувався. – Сталося, нічого не повернути. Скажи спочатку, що ти узгодив з агою Карахудом.
– Ой, він не був задоволений тим, що я сказав. Це татарське насіння занадто любить вовкозаків. Адже вони навіть пропустили з Бессарабії емісарів до місцевих січей.
– Вони не люблять вовків, а бояться Москви, – озвався Іван. – Їм не до вподоби союз козацтва з Росією.
– Так, не подобається, – погодився гетьман.
– Вони готові відступити від нас, – заявив кошовий отаман.
Хмельницький запитально подивився на сина. Той засміявся і похитав головою.
– Та куди там: відступлять. Вони будуть більше поважати нас, якщо ми погрожуватимемо їм умовами з царем над головами бусурманів.
– Будуть чи не будуть, – відповів Тетеря. – Не можна злити хана.
Тимошко запитально подивився на батька, а той злегка примружив очі, даючи знак синові не втручатися.
– Іслам Герей розраховує, що ми віддамо йому Кам'янець та інші фортеці, – заявив він. – Він може також кривитися, що ми хочемо знищити зграї вовків, але нічого більше, крім кривлятися, він не зробить. А нам зараз потрібен цар і спокій з боку сходу.
– Щоб ви могли зайняти трон Волощини, – гірко сказав Іван.
Хмельницький хижо посміхнувся.
– Від прибутку голова не болітиме, друже.
– А від раптового удару може. А ти надто провокуєш татарина. Якщо ми підемо на угоди з Москвою, то матимемо проти себе і орду, і Річ Посполиту.
– Чуєш, сину? – Хмельницький подивився на сина. – Так звучить голос розуму. Мій сердечний друг, кошовий отаман, раптом почав сповідувати кардинальну чесноту, яку називають prudentia. А при цьому і temperantia є доречною, бо стриманість нам рекомендує пан Іван Тетеря. А що б ти сказав, шановний кошовий отамане, на латинську сентенцію, яка звучить nemo malus felix, minime corruptor?
– Ти добре знаєш, Богдане, що я простий козак і не маю поняття про ці шляхетські вигадки з іноземними мовами.
– Шкода, велика шкода. Бо в латині багато мудрості. А те, що я сказав, означає, що не буває щасливих злочинців, а особливо спокусників. Цьому вислову бракує лише одного, а саме другої частини, що і спокушені зазвичай не мають щастя.
Ян насторожився, пильно подивився на приятеля.
– Навіщо ти мені все це розповідаєш?
– І ще більше скажу, – засміявся запорізький гетьман. – Є також латинська сентенція id age, ut libenter tecum esse possis, що означає "роби так, щоб ти міг сам із собою перебувати". На мою думку, вона стосується особливо зрадників і всіляких перебіжчиків.
Тетеря підхопився, але одразу ж сів назад, коли біля його шиї блиснув ніж.
Тимошко притулив лезо до горла отамана і запитально подивився на батька.
– Різонути, батьку?
– Чекай! – прогарчав Хмільницький. – Ти ще цуценя, синку. Зарізати гадюку завжди встигнеш.
– Це насильство! – вигукнув Іван, підіймаючись, незважаючи на те, що лезо порізало йому шкіру. – Я вимагаю скликати коло або навіть всю раду!
– Мовчи, – сказав гетьман холодно і так спокійно, що отаман злякався. – Позавчора вночі я мав приємність поговорити з козацьким полковником, паном Петром Мелехом. А він люб’язно повідомив мене про твою зраду.
Іван стиснув кулаки.
– Приведіть його негайно, щоб він повторив мені цю брехню прямо в очі!
– Повторить, повторить, – кивнув головою Хмільницький. – Тільки не зараз. На тому світі побалакаєте, хто кого обдурив, обмовив і з якої причини.
– Ти вбив його, злочинцю?
– Злочинцю?! – гетьман скинув маску спокою. – Злочинцю?! Ти хочеш звинуватити мене в злочині? Ти, через якого вовкозаки ледь не дізналися, що ми готуємо проти них? Тобі так боляче, що я досягнув почестей, про які ти можеш тільки мріяти?
Кошовий знітився. Він сів, рішучим рухом відсунув кинджал, що загрожував йому, і витер кров з горла.
– Не я хочу продати Україну, – тихо сказав він. – Не завдяки моєму заступництву бояри останнім часом мають у нас більше права голосу, ніж усі ради та сеймики.