– Ти боїшся, що в союзі з царем я надто зміцнію?
– Дурню! Не ти маєш зміцніти, а москалі! Який союз могутнього з слабким? Хан вже правив тут, як хотів, а де йому зрівнятися з царем!
– За ханом стоїть султан, – зауважив Тимошко.
– То стоїть, то не стоїть, – знизав плечима Тетеря. – Ти говориш, наче вчора народився. Хочете витіснити вовкозаків? Добре, я нічого не маю проти, але це зараз буде знаком підданства.
Хмільницький важко підвівся, сперся руками на стіл.
– Я рву серце з грудей за цю землю. Все, що я роблю, незмінно для її блага. А ти будеш мені казати, що робити? Ти, що зрадив найкращого друга? Ні, пане Іване, я не збираюся тебе слухати. Я хочу тільки знати імена твоїх спільників у зраді.
– Я не маю жодних спільників. Все, що я робив, я робив на власний рахунок.
– І тобі не шкода нещасного Гринька Шпака, який через тебе закінчив на палі?
– Його кров на тобі і на твоїх синах, – пробурмотів отаман. – А про мене вже козацьке коло подбає. Ти не є самодержавним князем, ти мусиш зважати на голос ради.
Хмельницький відкинув голову назад і почав голосно сміятися. Іван і Тимошко дивилися на нього здивовано. Нарешті гетьман заспокоївся і витер сльозу з куточка ока.
– Хто, кажеш, буде дорікати? Про який голос ти говориш? – запитав він, підходячи ближче до людини, яку ще недавно називав другом. – Про неосвічених отаманів, про полковників, про представників черні? Але ж я дам їм голос. Вони зможуть хором засудити твої злочини, твою велику зраду. І всі, хто потайки підтримував тебе, не наважаться підняти голови, які я притисну до землі. Можливо, я навіть пробачу їм зраду, бо я великодушний. Але я зроблю так, що до кінця своїх днів вони сто разів подумають, перш ніж наважаться хоч би подумати про те, щоб піти проти когось із Хмельницьких. Хмельницьких герба Абданк із хрестиком!
– Герба, – пирхнув Тетеря. По ньому було видно, що йому стало все одно. – Ти селюк, простий козак, як і ми всі! Ти трохи навчився писати і читати, ти щось белькотів латиною, в цьому ти, можливо, кращий. Але я впевнений, що ти півночі провів, щоб знайти ці вислови, якими ти мене тішиш, десь у книгах і забити собі в голову. Латина не робить тебе шляхтичем, Богдане. До герба тобі так само далеко, як до цього місяця на небі!
– Можливо. – Гетьман знову заспокоївся і повернувся до столу. Тимошко, стоячи з ножем у опущеній руці і готовий у будь-яку мить проткнути груди Івана, поглядав то на батька, то на кошового отамана. – Можливо, я і узурпую право на знак Абданк без особливих підстав. І мені, можливо, ще такий гад, як ти, може це дорікнути, але моєму Тимошку, коли я посаджу його на трон Лупула, ніхто не посміє й слова сказати. А ким були раніше всі ці польські та російські шляхтичі, як не селянами, хлопами? Деякі хочуть походити від сарматів, інші від римлян. Але ким же були ці сармати? Нічим не кращі за смердючих татар. А звідки взялися римські патриції? Вони борсалися в гної, перш ніж народ підняв їх на високі посади. Чеські королі сиділи на кам'яному троні, під час коронації брали в руки звичайну рало, а не золотий жезл, саме для того, щоб пам'ятати, звідки вони прийшли. І мене підняли прості люди, вони побачило в мені могутність, рівну найбільшим повелителям цієї землі. І я нікому не дозволю змарнувати цього, Іване. Навіть тобі.
Тимошко неспокійно сіпнувся.
– Що зробимо з ним, батько? Може, тихенько зарізати його та викинути стерво десь у степу? Навіть якщо хтось його знайде, то подумає, що це розбійники напали на нашого кошового отамана.
– Поки що не знаю, що робити зі зрадником, — гетьман жестом заспокоїв сина.
– Однак я якимось дивом певен, що наш дорогий друг може знати, де ховається хорунжий Сергій Костенко. Чи я помиляюся?
– Звичайно, помиляєшся! — рішуче відповів Іван.
Хмельницький повільно налив вина в келих і так само повільно випив вміст маленькими ковтками.
– Бачиш, я нічого не зміг дізнатися від Мелеха про хорунжого. Це означає, що він не знав, бо розповідав мені незмірно більші таємниці, ніж ця. Але я також знаю, що ти довго розмовляв з Гринькою Шпаком. Якби не раптові дії цього отрока, — він показав пальцем на Тимошку, — і сотника, я б спитав, що і як. Ти хочеш помститися за свого друга, падло суче! — раптом крикнув він на сина, а той здригнувся. — Це вже не має значення. За це я маю тебе, — знову звернувся він до отамана. — А решту ти вже розповіси.
– Нащо тобі один нещасний козак? — спитав Іван.
– Так ти не заперечуєш, що говорив про нього з Гринькою?
– Говорив, але не дізнався про його місцезнаходження. Крім того, він навіть гадки не міг мати про це.