– Бачиш, розумнику? Я зробив тобі боляче!
– І це ти називаєш раною? – засміявся Кирило. – І ти, мабуть, кажеш жінкам, що те, що ти до них вливаєш, є справжнім насінням? Вони, мабуть, мають з тобою купу сміху!
Для запального Калмика цього було занадто. Він відчув, як його охоплює божевілля, світ розплився, звуки стали глухими, чоловік міг чітко бачити лише свого супротивника, а його тіло й обидві душі волали крові. Він кинувся в шалену атаку, розмахуючи шаблею і завдаючи численні удари. Він не намагався вдатися до будь-яких хитрощів чи витончених прийомів; він просто продовжував рухатися вперед мовби по своє власне. Частину ударів Кирило приймав на лезо, частину пропускав, а перед частиною просто відскакував. Він продовжував відступати по колу, чекаючи, поки Кара трохи втомиться. Однак не схоже було, що це станеться найближчим часом. Необхідність постійно закриватися клинком приводила до того, що біль у його побитій спині ставав дедалі сильнішим і нестерпнішим. Кирило знав, що йому треба швидко щось придумати, інакше цей божевільний вітряк зрештою наздожене його й порубає на шматки. Він озирнувся на вовків, які спостерігали за сутичкою. Лише хитрість могла зараз протистояти жорстокій силі. Він почав відступати в бік кола озброєних людей. Їм не можна було розійтися, тому, якщо він досягне своїх товаришів, його відштовхнуть до центру поля бою. Кожен стояв з оголеною шаблею, щоб захистити себе на випадок, якщо ненавмисний удар припаде в їхній бік, що легко могло статися в гарячці.
– Ти все ще стверджуєш, що Кирило знає, що робить? – глузливо спитав Степан.
– Тихше, дай мені подивитися, – докорив йому Міхей.
Кирило був уже за крок від стіни козаків, які приготувалися вдарити його, щойно він опиниться на відстані витягнутої руки, але тут раптом вовкозак відскочив ліворуч, перекинувся через плече, загарчавши від болю, що пронизував спину і поранене плече. І Кара, засліплений жадобою вбивства, зіткнувся з підготовленими клинками, від яких його шабля задзвеніла. Своїм поривом він налетів на глядачів, і ті відштовхнули його сильно, можливо, навіть сильніше, ніж потрібно. Мало хто відчував дружні почуття до лютого і непередбачуваного Калмика.
Кирило, і справді, міг закінчити двобій на цьому етапі, вдаривши по шиї противника, який намагався утримати рівновагу, але він був занадто далеко, і коли підбіг, Кара вже був готовий поставити захист. Однак несподівана подія вивела його з бойового амоку, і раптом змусила відчути крайню втому. Саме на це розраховував його зболілий суперник. І його кілька разів охоплювало бойове шаленство під час битв з татарами чи волохами, тож він чудово знав, що ціною за це є втрата сил. Проте Кирилові довелося поспішати, бо вовкозаки дуже швидко долали втому навіть у часи, далекі від Повні. Тому він атакував щосили, не звертаючи уваги на кров, що хлинула з рани. Він завдавав короткі, потужні різані удари і смертельні уколи. Вже раз чи два лезо пройшло повз запізно поставлені завіси; з різаної рани на грудях і животі Калмика вже сочилася посока. Її запах п'янив Кирила і змусив його перестати зважати на будь-які незручності. Він підскочив ближче до свого противника, схопив його за праве передпліччя, потягнув на себе, відступаючи вбік, а потім не глибоко, але сильно різонув. Удар влучив трохи вище зап’ястка, гостре залізо скреготнуло по кістці, легко її розрубуючи. Долоня, що все ще стискала шаблю, впала на землю. Кара зойкнув, схопив культю лівою долонею, витріщився на неї, а потім швидко нахилився, щоб підняти шаблю, наступив на відрубаний шматок кінцівки й висмикнув руків’я з хватки власних уже мертвих пальців.
Схожий випадок Міхей спостерігав одного разу, коли відвідав з посольством Річ Посполиту. Два пани-браття посварилися через якусь дрібницю і вирішили битися в поєдинкові. Тоді один не відрубав другому руку, але поранив його так, що іншому довелося битися лівою рукою. Тоді його суперник також взяв шаблю в ліву руку, щоб вшанувати правила честі. Міхей цього не розумів. Вовки не визнавали того, що люди називали благородною поведінкою по відношенню до ворога. Їх було надто мало, щоб собі це дозволити. Закон вовків чітко стверджував, що благо січі є найважливішою річчю, і він виключав милосердя, яке означало слабкість. Кара не чекав пощади, а Кирило не збирався її проявляти. Не встиг Калмик нанести укол лівою, як на нього посипався град ударів. Кирило знову підібрався до руки суперника з шаблею, але цього разу не намагався поранити кінцівку суперника, а щосили вдарив його коліном у пах. Приголомшений болем і швидкою втратою крові, Кара більше навіть не захищався. Від сили удару його зігнуло вдвоє та відкинуло на пару кроків. Кирило поглянув на беззахисного супротивника, підійшов до нього і підняв шаблю.