Удар був влучний. Капітан із приглушеним криком витягнув рапіру. Короман також не зволікав. Вони стали один навпроти одного, росіянин важко дихаючи від люті, Демен із кривою посмішкою. Їх одразу оточили найближчі козаки, також прибігли драгуни. В армії запанувало хвилювання. Федір заспокоїв дихання.
– Ти впевнений, що цього хочеш? — запитав глумливо Короман. — Що скаже твій царенька, коли дізнається, що замість виконувати наказ, ти вплутався в бійку?
– Ніхто не буде зневажати мого пана — прогарчав капітан.
А потім раптово кинувся у наступ. Він сильно вдарив по діагоналі зверху, ніби хотів розрубати ліву ключицю Демена, але лезо зробило півколо, щоб пройти над заслоном і вдарити коротким ударом. Але Коромана було важко здивувати подібним трюком. Він зробив короткий рух шаблею, але замість того, щоб відбити удар, зробив крок вперед, зупинив озброєну руку москаля і, тримаючи лезо спрямованим вниз, вдарив того викривленою гардою, що захищало руку, прямо в рота.
Драгун заточився, на його губах з'явилася кров, а Короман, не чекаючи, вибив йому рапіру коротким, сильним ударом.
– Досить, — прогарчав він. — Закінчимо пізніше. Якщо ти ще матимеш сміливість!
Федір виплюнув вибитий зуб, рукавом намагався зупинити кровотечу. Губа була сильно розсічена, майже до самого носа.
– Покличте цирульника, якого вони ведуть із собою, – наказав Короман. – Нехай йому зашиє рану, тільки швидко. У нас небагато часу.
– Блядь, – пробелькотів москаль. – Сволочь козацкая!
– Заткни пельку, бо я забуду, що ти мені потрібен, – грізно сказав Короман, і росіянин замовк, розуміючи, що це не жарти. – Повторюю востаннє: один з одним розберемося потім! Зрозуміло?
Капітан поглянув з ненавистю, але не відповів. Двоє підлеглих взяли його під руки, щоб відвести вбік, де вже цирульник готувався перев'язати рану.
– Ви нажили собі смертельного ворога, полковнику, – підійшов до Коромана Ілля Заяць. – Вам це було потрібно?
– Перед битвою кожен повинен знати, хто командує. А цей взявся віддавати мені накази.
– Вам не до вподоби дружба з москалями? – посміхнувся козак.
– З ними не можна дружити, – похмуро відповів Демен. – Вони завжди дбають тільки про себе. Дружити можна з рівними собі. Карлик для велетня завжди залишиться лише карликом. Зараз ми корисні їм як вороги Річі Посполитої, на нас розбиваються Сапеги, Вішневецьські, Конєцпольські чи Радзивілли. Напевно, вони навіть підтримають претензії Тимошки Хмельницького на волоський престол, щоб подратувати саме Радзивіллів, які також зазіхають на дочку Лупула.
Заяць кивнув головою, вказав підборіддям на Волочко, якому надавали медичну допомогу.
– Треба буде на нього стежити. Він готовий зрадити нас, бо ви до нього, як до дурника віднеслись.
– Якби він умів робити залізом, то і сорому зараз не мав би.
– Тим більше він злий. Якби він програв у доброму бою, то було б інакше.
Короман скривився.
– Ти правий. Я занадто захопився. Тож послухай, Ілля. Ти будеш стежити за гадукою разом з Семеном і Лівкою. Прилипнеш до нього, як реп'ях.
– Можу, – погодився Заєць. – Тільки не знаю, як? Він мене прожене, якщо я так просто приліплюся.
Короман без слова врізав козака по пиці, а потім закричав:
– Геть, сволота, як тобі не подобається!
Заяць похитав головою, а потім крикнув у відповідь:
– Гетьман заборонив дратувати царських! Він наказав мені наглядати за вами, а ви що?
– Геть з моїх очей! – заревів Демен. – Моя справа, що я роблю, і мені не буде заважати якийсь там слуга Хмеля! Іди до своїх друзів, якщо вони тобі ближчі! Геть з мого війська!
Він знову вдарив Зайця в зуби. Ілля підвівся з землі, плюнув полковнику під ноги кривавою слиною.
– Про все повідомлю гетьману, – оголосив він. – Порог, Пастух, пішли!
– Куди? – підійшов стурбований Семен.
– До них, – Заяць вказав на московських драгунів. – Я не кину справу тільки тому, що наш командир здурів! – А під ніс собі додав: – Сподіваюся, цей москаль такий дурень, на якого виглядає.
РОЗДІЛ 14
Вовки вишикувалися навпроти козацького війська щільними рядами. Отамани ватаг зібралися біля Грегорія. Йому не вдалося переконати раду, що цього разу слід закритися за частоколом і чекати, що зроблять люди. Відразу ж підхопився Степан, який очолював зграю Грищих і Бедрущих замість Міхея, і оголосив, що якщо вони так зроблять, він не може ручатися за своїх вовків, бо ховатися за стінами — це справа баб, старих і підлітків. Кошко намагався його вгамувати, але марно.