Одного вечора, може, шість тижнів по тім, як Зоя вернулася з Ч., де вкладала потайки перед чоловіком і дітьми зложені гроші в щадничий банок, увійшов Микола в хату. Було по найважнішій роботі. Збіжжя було звезене все з поля, скирта, хоч і невелика, була зразково складена, стодола повна, набита, замкнена, округ хати було чисто повимітувано, і хто б не вступив був на подвір’я Жмутів, мусив на перший погляд признати, що тут жили несогірші газди.
Стіни хати біліли сього ясного вечора ще більше, місяць горів у своїм жарі вповні, а вечірнє небо, цятковане зорями, манило своїм супокоєм зір до себе, й якийсь неначе божий мир панував повсюди.
Як сказано, у Жмутів і майже в усіх їх сусідів була праця покінчена, і чорні руки, що від сірого ранку до ночі були в руху, заживали трохи спокою, щоб за короткий час забратися знов до дальшої чергової праці.
У хаті донька господарів засвітила світло. Мати Зоя зашивала міхи, бо за тижнів кілька мали молотити збіжжя на новий хліб, а на лавиці під піччю, згорбившись, сидів Павло. Не промовляючи до нікого слова, пакав із люльки. Він спочивав. Під білою стелею, над ясною невеличкою лампою, дзижчала роями зібрана мушня і густими гуртками зсідалася округ тієї ясності.
- Добрий вечір! - сказав Микола, входячи в хату, і кинув стомленими руками капелюх на лаву.
- Добрий вечір,- відповів батько й поглянув на сина.- Був у селі?
- Був, тату, та через те і приходжу до вас, а то був би пішов на ніч з кіньми. Дощу не буде, ніч ясна, нехай би попаслися до рана, думав я, а рано завтра й так неділя, було б доволі часу виспатись. Дле я хочу вам щось сказати. Аби-сьте знали, тату, і ви, мамо: я посватав Ганну Марчукову. Вона мені до вподоби. Її родичі мене також приймають, вона сама мене хоче. Її старі дають півхати до мешкання, заки ми собі покладемо свою, телицю і двоє поросят. Восени ми хочемо побиратися. Я б хотів ваше слово почути й хотів би, аби ви мені, тату, щось з землі відділили. Я доста вкладав своєї праці в неї.
Микола замовк.
У хаті запанувала тишина.
Мати шила, впихала й витягала довгу голку з мішка вперед себе й не обзивалася, мов син говорив до порожнечі. Батько пакав далі люльку, а Санда стояла коло печі, де тліло ще пару вугликів, спершись лівою рукою до припічка, а правою до пояса, й дивилася поширеними очима на брата. Їй стало страшно за брата. Мама, що досі мовчала, тепер устала.
- Ту козачку, Миколо? - спитала.
- Яку козачку, мамо?
- Та ту, ту, Ганну, ту драбину, що як уходить у хату, голову схиляє, щоби сволока над собою не здіймила головою. Я її козачкою називаю, її родичі старці. Ти «поляк», можеш багачку взяти, ти не простий хам. Я не годжуся на те, що ти хочеш. А поля також не дам.
Миколі вдарила кров до голови.
- Не дасте, мамо?
- Як на твоїм настанеш, не дам... А без мене тато також не дасть.
- А без мене собі не задержите всього, мамо...- процідив нараз крізь зуби з притиском Микола, побілівши, як смерть.- Я в що вкладав свою працю, відколи ви мене лише до роботи заставляли, від хлоп’ячих літ? У чужу землю?
І він приступив нараз близько до матері й поглянув їй у лице. Вона відступилася.
- Що я у вас наймит, мамо? Добре, най буде й наймит. Але наймитові належиться за його труд і працю заплата. Дайте мені заплату, мамо. Я багато не жадаю, лиш дві фальчі поля. Як не три, то дві дайте. Се моє посліднє слово. Поза тим я вас і знати не хочу. В мене здорові руки, в Ганни також, господь нам поможе, і з часом ми доробимось якогось добра. З вами я на старість жебраком стану. Я вже не хлопець. Доки мені бути дурному? А те, що мені належиться, мусите мені дати!
- Нічого тобі не належиться. Як козачку візьмеш, то під очі мені не йди! - відповіла криком Зоя, побілівши не менше за сина.
- То найдіть мені другу таку, як Ганна, але багачку, щоби хтіла за мене йти.
- Я тобі найду. Але вперед піду до старих Марчуків і скажу їм своє слово!
Вона відвернулася, вхопила довгу голку з ниткою в руки і стала по-давньому впихати й витягати її з латки. В її голові заворушилося роєм. Вона ніколи не допустить, щоб її найстарший син, «поляк», женився з «козачкою», бідною хамкою, котрої родина лише того ждала, щоб обсісти Жмутів, як ті мухи, й пооб’їдати. Го-го, вона не така дурна, як Микольцьо. Вона побіжить зараз завтра, щоб не запізнитись, до старих і скаже їм своє. Вона вже знає, що сказати. А відти скочить до своєї фіни й буде з нею й її чоловіком говорити за її дівчину для Миколи. Вони дадуть її за нього... Вони ж знають, що вона, Зоя, «полька»... добра газдиня... чесна й добра жінка... другої такої вздовж і вшир в селі нема... і не завагаються. Та й вони багачі неабиякі. Там повно всього, й донька одна. Коли б оце не вдалось їй, чого вона не сподівалась, то в неї ще одна гадка на порятунок; вона ще не догадала її до кінця, але... най-най, най лиш послуху відмовлять. Вони знають, хто вона і що вона може, як схоче! Най лиш її парубка далі затягають. Так!
Вона гримнула мішком до столу і встала. Виглядала дуже визиваюче. Звернулась до Павла, що сидів мовчки під піччю і ткав зокрема свою думку, і кликнула:
- Ти чого сидиш під піччю й ні пізно ні рано води в рот набрав? Аби одно слово пікнув, то ні. Все я мушу свою душу розривати. Ти господар? Ти тато? Але най буде й так. Я вас усіх навчу.
Вона шарпнула полатаний мішок зо стола й вилетіла з ним із хати. Микола приступив до Санди, що стояла, мов статуя, вгадуючи дальші поступки матері, котру знала найліпше зі всіх, а батько, не обзиваючись ще й досі ні словом, устав із лавки і взяв із кутка з-за своєї постелі свій високий гудзуватий скіпетр у руки й вернув на своє місце...