Улзій, побачивши, що Бат зник за хребтом, поспішив із Бао Шуньґуєм до місця в кільці оточення, звідки найкраще видно і зручно було контролювати ситуацію та керувати військами. Він наказав поступово стискати кільце оточення, щоб не дати втекти жодному вовку. Кожний монгольський мисливець, який побував уже не в одній битві, мав природне усвідомлення ситуації в цілому і розумів свій обов’язок, тому не прагнув до якихось особистих звитяг. Мисливці, які перебували зовні ланцюга оточення й охороняли його, хоча чудово бачили, що мисливці й собаки всередині цього ланцюга здобувають численні трофеї, однак жоден з них не зрушив ні на крок із призначеного йому місця. І тільки якщо якийсь сіромаха виривався з кільця, один або двоє мисливців, що чекали назовні, виходили йому назустріч й накидали на нього аркан або заганяли назад у кільце. При цьому інші мисливці моментально закривали прогалину, що вони лишали по собі в ланцюгу, і забезпечували таким чином цілісність і невразливість кільця в цілому.
Усередині улоговини люди, коні, собаки й вовки змішалися в одну купу, кілька собак і вовків уже лежали, перекинувшись, на землі, припинивши вже боротися за життя, і з їхніх смертельних ран ішов пар і запах крові. Приблизно сорок вовків були оточені силами ста шістдесяти — ста сімдесяти собак, однак вони стояли плече до плеча, спина до спини і хвіст до хвоста, ошкіривши назовні тільки свої ікла і згуртувавшись для останньої битви так міцно, що собаки не могли їх розділити. У багатьох великих вовків і великих собак на плечах і грудях були відірвані шматки м’яса, і з цього кривавого місива витікала кров. Позаду собак діяли декілька десятків сміливців із жердинами, які намагалися дістати ударами своїх довгих палиць вовків усередині. Однак здебільшого вовки качалися по землі, зчепившись із собаками, або ж тварини кидалися одна на одну, намагаючись загризти чи задушити ворога, тож було важко розрізнити де свій, а де чужий. І хоча мисливців було багато, їм дуже незручно було використовувати жердини, тому що замість вовка, вони могли накинути аркан на собаку або затягнути в петлю обох тварин разом. Вершники на високих конях не наважувалися необачно кидатися в битву, оскільки вовків в оточенні було багато, їхні сили ще не вичерпалися, і вони втратили ще зовсім мало бійців, тож якщо порушити зараз бойовий порядок, зграя додасть тиску на всі чотири боки й обидва шари ланцюга оточення, і собаки, й люди можуть розсіятися під цим тиском, а не дуже щільний зовнішній ланцюг не зможе залатати всі прориви.
Декілька найбільш досвідчених мисливців, які найкраще володіли мистецтвом накидання аркана, тримали свої жердини підвішеними над вовчою зграєю і коли якийсь із вовків вистрибував, щоб кинутися на ворога, хтось із швидких на руку й на око мисливців закидав аркан, і не важливо, чи потрапляла в петлю голова сірого, чи його тіло, чи зад, зашморг на ньому затягувався швидко й міцно, і тоді вже на нього кидався якийсь собака й перегризав йому горло.
Молоді інтелігенти разом із жінками й дітьми перебували в південній частині ланцюга. Ченя і Яна Біліґ відправив на середину схилу на південному заході — тут було достатньо високо й можна було бачити весь загін. Хлопці сильно переживали, мабуть, ще дужче, ніж колись глядачі різних видовищ у Колізеї. З одного боку, вони сподівалися, що якийсь вовк вискочить із оточення прямо на них, і тоді вони не змарнують нагоди заарканити його, однак з іншого боку вони переживали, чи зможуть влучити в сірого з першого разу, адже степові вовки швидкі, й реакція в них відмінна, тож можливості для повторного закидання аркана вони не дадуть. Однак, на щастя, маса собак усередині ланцюга оточення й ланцюг мисливців мали значну перевагу в кількості, тож вовкам було важко тут прорватися.
Проте поступово майстрам закидання аркана вдалося один по одному витягти з поля бою великих вовків, і найлютіші собаки, один по одному, їх загризли. Тоді зграя видала якийсь хрипкий шалений рик і відразу ж змінила тактику — вони більше не підстрибували перед кидком на ворога, щоб його загризти, а намагалися задушити собак, опустивши голови, щоб мисливці не могли накинути на них аркан.
Чень Чжень оглядав у бінокль кожну деталь битви. Він помітив, що вовки в зграї, хоча й були затиснутими з усіх боків, усе одно не втрачали розуму. Вони не були невігласами, які прагнули тільки здобувати, але не втрачати, а всіма способами намагалися завдати шкоди основним силам у загоні — собакам. Зграя розподілилася на групи по три-п’ять вовків, які діяли спільно, швидко люто пускали в хід свої зуби і за один раз прокушували горло наскрізь, тож усі пащі були закривавлені. А кілька величезних вовків удалися до найбільш жорстокого способу ведення війни, який відомий вовкам монгольського степу: за легку рану свого товариша вони відплачували важкою, а за важку — позбавляли ворога життя. Вони спеціально підставляли собачим зубам такі місця, рани на яких не могли їм зашкодити, а потім, не звертаючи уваги на свої рани, сміливо кидалися в атаку й люто вгризалися собаці в горло або в живіт. Хоча великі вовки всі були закривавлені, перекинути вдалося небагатьох із них, однак великі собаки одна за одною опинялися на землі й виходили з битви, а поранені собаки жалібно вили й скавучали, аж серця воїнів розривалися. Після десятка таких сутичок зграя раптом поступово почала брати гору, і якби собаки остаточно злякались, вовки б одразу об’єднали свої сили і почали б тиснути на всі боки та прорвали б оточення.