Проте цієї миті Старий Біліґ, який перебував поблизу внутрішнього кільця оточення й посилав назовні накази, раптом закричав: «Бар! Бар! Уперед! Уперед!», жестом показуючи при цьому відступити. Чень Чжень і Ян Ке відразу зрозуміли наміри Старого і також, мов божевільні, почали кричати: «Ерлан! Ерлан! Уперед! Уперед!» Обидва велетня з червоними від люті очима зрозуміли команди й жести господарів, обидва разом відступили, підвиваючи, на кілька кроків, швидко змінивши тактику, і, мов скажені, кинулися в середину зграї на найбільшого вовка. Ерлан виявився швидшим, тож першим збив сірого, аж той відлетів на тридцять-сорок метрів, однак не повалив його, тож хижак тільки крутнувся на землі й знову став на ноги. Однак у цей момент лютий і важкий Бар, ніби потужний таран, бухнувся прямо на нього, і ватажок полетів обертом, двічі чи тричі перекинувшись, а Ерлан, не чекаючи, поки він підведеться, а інші собаки тим часом прийдуть на допомогу, самотужки вклинився в вовчу зграю і одним укусом продірявив ватажкові горло, з хрустом зімкнувши на ньому свої щелепі. Чотири струмки вовчої крові бризнули в небо й потекли по снігу, зачервонивши голову Ерлана й навівши жах на зграю. Ватажок навіть перед смертю не хотів здаватися, тож зібрав усю свою дику силу й люто замахав лапами, видираючи з голови, грудей чи живота Ерлана жмути шерсті й залишаючи на його тілі криваві доріжки від своїх пазурів. Проте шал і хижість Ерлана були ще сильнішими, тож якби йому навіть розідрали пазурями груди чи живіт, він би не видав жодного звуку, аж поки ватажок не випустив остаточно дух. Вовки цієї зграї, здається, добре знали цього величезного лютого собаку і вже випробували на собі його бойове мистецтво, тож так злякалися, що відступили на кілька кроків і не наважувалися наближатися до нього. Бар, побачивши, що Ерлан так безцеремонно захопив збиту ним здобич, надзвичайно розсердився, однак не міг улаштовувати зараз розбірок, тому, сповнений образи, кинувся збивати іншого великого вовка.
Інші собаки нарешті зрозуміли хід цих двох, і найбільші з них кинулися робити те саме, по одному вклинюючись у зграю. Ерлан і Бар тепер могли дати волю своїй жадобі вбивства і в порядку вовків нарешті з’явилася пробоїна, чим відразу ж скористалися мисливці, і, кинувшись у середину та орудуючи арканами, почали вбивати вовків наліво й направо. Таким чином зграю було розділено, і за мить шиї, спини, боки вовків виявилися або затягнутими в аркан, або затиснутими між собачими щелепами.
Зграя, побачивши, що втратила перевагу, перекинула свої сили на те, щоб виходити з оточення по одному, вдаючись до хитрощів. Не встигли всі й оком змигнути, як у центрі зграї, мов квітка розкрилася — вовки кинулися від центру навсібіч і всередині ланцюга оточення все змішалося — зграя всіма силами намагалася врятуватись, користуючись безладом. Однак невдовзі кожного вовка оточили один-двоє мисливців і кілька собак, а учасники зовнішнього ланцюга оточення — жінки, діти, старі — здійняли страшенний галас, поки мисливці, тиснучі на зграю, люто розмахували арканами.
Усередині кільця оточення Лхамжав, який завжди порівнював себе з вовком, побачивши, що декілька собак учепилися в одного великого хижака, поспішив до них і, нахилившись з коня вниз і вперед, закинув аркан по землі, потім, дочекавшись, коли шия й передні лапи звіра пройдуть у петлю, миттю підняв жердину й почав трусити нею, закручуючи мотузку вергуном і затягуючи її на задній частині вовчого тулуба. Не чекаючи, поки вовк спробує втекти, він послабив вуздечку, кінь поскакав, і рука Лхамжава зігнулася в зап’ястку, тягнучи на аркані вовка. Тепер, коли його перекинули на землю й потягли, вовк скидався на важкий нерухомий лантух, йому ніяк було піднятися, але він намагався вчепитися пазурями в землю, аж його лапи залишили на засніженій мерзлій землі дві борозни.