— Чисто обідрали, вовчого лою й не лишилося. Коли повернетесь додому, напхаєте всередину сіна і повісите на даху юрти, тоді мешканці Орхонського степу визнаватимуть вас мисливцями.
Ерлан і Хуанхуан увесь цей час сиділи поруч із господарями й спостерігали за їхніми діями, Ерлан ще й з насолодою злизував зі своїх грудей і передніх лап вовчу та свою кров. Хуанхуан допоміг йому злизати вовчу кров з голови. На тілі самого Хуанхуана не було жодної рани і жодної краплі вовчої крові, він був такий чистенький, мов собачий панич, який тільки вміє баглаї бити. Однак не один мисливець сьогодні похвалив його, ще й розповіли, що він зчепився аж із двома вовками і вкусив одного з них за задню лапу. Якби не Хуанхуан, Лхамжав би точно не заарканив вовка. Почувши це, Ян Ке зрадів і, сплюнувши, сказав:
— Ну, цього разу моя черга здійняти Лхамжава на сміх, адже він, виявляється, як і я, зловживає своїм становищем!
Чень Чжень вийняв з-за пазухи кілька ірисок «Білий кролик» і кинув їх обом «хвацьким воякам»: Ерлану — три, а Хуанхуану — дві. Він ніби заздалегідь передчував, що на цих ловах обидва собаки обов’язково зможуть себе проявити з найкращого боку. Отримавши іриски, вони спочатку придавили їх лапами до землі і стягли зубами обгортку, а потім підхопили цукерки язиками і, з задоволенням закинувши назад голови, почали прицмокувати, розжовуючи їх, аж у інших собак, які спостерігали за цим, потекли слинки й вони підбігли до залишених на землі обгорток та почали їх лизати. З тих пір, як молоді пекінці прибули в степ, тутешні собаки дізналися, що в світі є така рідкісна смакота. Тож їсти пекінську цукерку на виду в стількох одноплемінників, для орхонського собаки — величезна честь. Але тут до Ченя підійшла Ґасмаа й, сміючись, сказала:
— З тих пір, як ти переїхав до власної юрти, вже й забув про собак зі своєї старої родини? — після чого своєю рукою витягла в Ченя з-за пазухи дві цукерки й віддала їх Бару.
Чень Чжень похопився, витягнув решту цукерок і віддав їх усі Ґасмаа. Вона, продовжуючи сміятись, розкрила одну з них і поклала собі до рота.
На місці ловів стало спекотно: пішла пара від вовчих трупів, кінських тіл, із собачих пащ та від розпашілих тіл людей. Люди, розділившись на родини, як маленькі мисливські одиниці, білували вовків. Трофеї розділили чітко за традиційними правилами степу, тому жодних суперечок не виникало. Професійна пам’ять у скотарів дуже гарна — вони добре пам’ятали, чий собака загриз якого вовка і який мисливець кого заарканив, тож помилок бути не могло. Непорозуміння виникло тільки з приводу одного вовка, якого заарканили відразу двоє мисливців, однак Біліґ роз’язав проблему дуже швидко:
— Продасте шкуру, купите горілки й вип’єте по половині.
Ті мисливці й скотарі, яким шкури не випадали, захоплено спостерігали за тим, як інші білують вовків, і теревенили про кожне опудало та про собак з інших родин. Адже гарний собака шкуру здобуде без браку, а лінивий собака її попсує так, що самі дірки будуть.
Родини, які здобули шкір найбільше, голосно запрошували всіх до себе в гості випити горілки, адже в степу прийнято, щоб кожний учасник ловів, так чи інакше, щось для себе отримав.
Поступово на загінному майданчику все заспокоїлося й люди розташувалися там відпочити.
Під час ловів найбільш складно доводиться жінкам. Більшість із них узялися лікувати свої рани й замотувати переломи своїм собакам. Чоловіки використовують собак тільки під час ловів, а жінки покладаються на них щодня під час нічних варт. Крім того, кожного собаку змалечку вигодовують саме жінки, мов своїх дітей, тому коли собаку поранено або він помирає, для жінок — це великий біль. Декілька собак, яких було вбито під час бою, все ще лежали на своїх місцях — адже в степу вважають, що місце, на якому помре мисливський собака, це місце, звідки його душа піде до Тенґера, а виконають відповідну процедуру, як не дивно, найзапекліші собачі вороги — степові вовки. Біліґ сказав:
— Це — справедливо, адже собаки повинні бути вдячні вовкам. Якби в степу не було вовків, скотарям непотрібно було б залишати так багато м’яса, щоб прогодувати так багато собак і їх би ще цуценятами кидали до Тенґера.
Тепер собаки, які загинули, тихо лежали на полі бою. Жоден степовий монгол не звернув уваги на їхнє красиве й товсте хутро. У степу собака — це й бойовий друг людини, і щирий друг, і «товариш в обов’язку». Адже життя степовиків залежить від двох основних галузей виробництва — мисливства й скотарства, і в обох цих випадках не обійтися без собаки. Тому собака як «знаряддя виробництва» й охоронець отар тут ще важливіший, ніж віл для селянина з Великої китайської рівнини. До того ж собака набагато краще розуміє людину, ніж віл, тому для степовиків, яким доводиться тривалий час перебувати в диких безлюдних місцях, він стає духовним супутником, з яким можна поділитися своїми почуттями і без якого не можна обійтися.