13
Розпорядник повіту Лулун на ім’я Лю Женьґун добре знав, якими підступними є кідані, тому зазвичай він вибирав собі генералів і тренував війська, а дочекавшись пізньої осені, переходив на той бік хребта Чжайсін і нападав на кіданів. Кідані боялися його. І завжди, коли починала випадати паморозь, Женьґун надсилав людей підпалити траву біля укріплень, тоді коні кіданів помирали з голоду.
Монголи звикли робити так: «Якщо хтось шкодитиме степу й траві, піднімаючи цілину, або залишить після себе вогонь і підпалить траву, всю родину того скарають на смерть».
Бао Шуньґуй та Улзій на чолі з кількома кадровиками скотгоспу оглянули усі трофеї на місці ловів і після цього під'їхали до Біліґа. Бао Шуньґуй, спішившись, схвильовано сказав до Старого:
— Оце так перемога! Ми — перемогли, і найбільша заслуга в цьому — ваша! Я проситиму для вас нагороди у начальства, — і він простягнув обидві руки, щоб потиснути руки Старого.
Однак Старий відвів свої руки, заюшені вовчою кров'ю, й сказав:
— Годі, я весь у крові.
Однак Бао Шуньґуй не відставав і, схопивши Старого за обидві руки, сказав:
— Вимазатися у вовчу кров — те саме, що й собі долучитися до вашого успіху, до ореолу вашої звитяги.
Однак обличчя Старого несподівано спохмурніло:
— І не кажіть про ці звитяги. Чим більша звитяга — тим більший гріх. Надалі не можна так убивати вовків, бо якщо так і буде, то вони швидко зникнуть, а дзерени, ховрахи, зайці й байбаки підуть проти нас, і степу настане кінець. Тенґер тоді розгнівається і стягне з нас плату в вигляді наших корів, кіз і коней, — і Старий розвів свої заюшені кров’ю руки та підняв до неба обличчя, сповнене щирого жаху.
Бао Шуньґуй тільки вимушено посміхнувся й повернувся до Ерлана, також усього перемазаного кров’ю, та захоплено сказав:
— Це і є той дикий собака? Ну й великий же він — аж страшно! Я бачив зі схилу, як він бив і давив вовків — справжній тобі богатир! Самотужки кинувся прямо в гущу вовків і загриз одного великого, а решта так злякалися, що відступили! Скільки всього вовків на його рахунку?
— Чотири, — відповів Чень.
— Молодець, молодець! — повторював Бао Шуньґуй. — Я чув, що ви утримуєте дикого собаку, який до цього був не проти поласувати баранинкою, дехто навіть висловлював мені протест, мовляв, ви порушуєте правила степу, і змушували мене забити цього собаку. Однак сьогодні я приймаю рішення, що ви можете й далі його утримувати, ще й гарно годувати, щоб він тримався в силі. Якщо ж він потім усе-таки загризе вівцю, життя в нього віднімати не будемо. Однак шкуру вівці ви повинні віддати державі, а за м’ясо заплатити.
І Чень Чжень, і Ян Ке з радістю пристали на таку умову.
— Ніхто з молодих інтелігентів на цих ловах не вбив жодного вовка, тож ми навіть до собак не можемо рівнятися, особливо до цього дикого, — зауважив Чень, і весь натовп розреготався, включаючи й самих молодих інтелігентів.
— Не схоже, щоб це ханець так казав, — розсміявся Улзій.
— Цей хлопець дуже переймається справами степу, — задоволено сказав Біліґ. — З нього буде користь.
— Я ще чув, що ви вдвох спустошили вовчу нору? — запитав Улзій.
Ян Ке без задньої думки доповів:
— Учора. Усього — сім цуценят. Без вказівки Батька Біліґа ми б удвох ніколи їх не знайшли.
— Семеро! — приєднався до розмови Бао Шуньґуй. — Восени це б уже була ціла зграя! Це ви складну справу зробили! Приносьте мені шкурки за кілька днів, я заплачу за них по найвищій ціні, ще й випишу вам трохи більше патронів, — сказавши це, він підібрав із землі два вовчих опудала, що належали тепер хлопцям, і продовжив: — Я оглянув усі трофеї і вважаю, що саме ці дві шкури найбільші й хутро в них гарне, тож домовлюся з вами наперед, що дам за них найвищу ціну. Я знаю одного старого начальника, який пройшов усю війну і йому часто доводилося перебувати на кризі й лежати в снігу, тож він заробив собі ревматизм ніг. Він давно вже хоче пошити собі штани з вовчої шкури, тож я піднесу йому такий подарунок.