— От сучий син! Сам ще такий малий, але вовк у ньому вже чималий! Вже видно, що розумний!
Чень помітив, що лише за два дні плівка на очах вовченяти суттєво потоншала, однак очне яблуко все ще було сповнене рідини, мов звірятко підхопило якусь хворобу очей. Проте було схоже, що воно вже може приблизно розрізняти речі перед очима й реагувати на жести, зроблені перед ним. Чень розкрив долоню й провів рукою на схід — голова й очі вовченяти повернулися на схід, Чень провів рукою на захід — голова й очі вовченяти повернулися на захід. Щоб виробити в малого умовний рефлекс, Чень Чжень вимовив до нього по складах: «Вов-чи-ку… вов-чи-ку… Їс-ти… Їс-ти…» Вовченя повернуло голову й настовбурчило свої короткі, як у кота, вушка, з силою дослухаючись до цих звуків. Воно ніби трохи боялося, але водночас і виявляло цікавість.
— Ось я перевірю, чи він ще пам’ятає свою колишню вовчу родину, — сказав Чжан Цзіюань і, склавши долоні, мов стулки мушлі, прикрив ними рот і ніс, після чого, наслідуючи вовків, видав: «Ау-у-у-у… Ау-у-у-у…»
Вовченя раптом затремтіло, мов по ньому пропустили струм і, мов скажене, почало застрибувати на цуценя й знову дертися на стіну, однак раз за разом перекидалося. Зазнавши невдач, воно, зрештою, ображене, забилося, скрутившись, у куток, мов шукаючи там мамину цицю. Хлопці відчули, що вчинили щось недобре: адже не варто більше було нагадувати малому про звуки з його колишнього світу вовків. Чжан Цзіюань сказав:
— Гадаю, тобі складно буде виховати вовченя — це ж не зоопарк, де вовка повністю ізолюють від його диких родичів і тоді його дика натура потроху згасає. Тут — умови життя як у первісних скотарів, щоночі навколо можна почути вовчий вий, тож чи можна буде виправити його вовчу натуру? Інакше, коли він виросте, то обов’язково завдасть шкоди людям. Тож ти повинен бути обережним.
— Але я й не збираюся виправляти його вовчу натуру, — сказав Чень, — який в цьому сенс? Я хочу мати прямий контакт із живим вовком, хочу гладити його, торсати його, щоб відстань між нами постійно зменшувалась. Я хочу побачити наскрізь вовка і його натуру. Якщо не полізеш у вовчу нору — не здобудеш вовка. А якщо вже здобув вовка, то не бійся, що він тебе вкусить. Натомість я найбільше боюся, що місцеві скотарі не дозволять мені утримувати вовка.
Вовченя все ще докладало зусиль, щоб вибратися нагору. Чень Чжень засунув руку в нору, схопив його за загривок і витягнув назовні. Чжан Цзіюань узяв маля обома руками й підніс його ближче до себе, щоб гарненько роздивитися. Потім однією рукою почав легенько його гладити, однак рідкі шерстинки його гриви ніяк не слухалися рухів людини — варто було їх пригладити й прибрати руку, як вони знову настовбурчувалися.
Чжан Цзіюань сказав:
— Насправді, це — ганьба, що я, конопас, отримав можливість погладити живого вовка від чабана. Я ходив двічі руйнувати вовчі нори з Лхамжавом, однак усе — невдало. Гадаю, що в усьому Китаї не нарахуємо й однієї людини на тисячу, хто реально торкався живого степового вовка. Ханьці ненавидять вовків, і за цією ненавистю вони не бачать їхніх переваг. Тільки кочовики здебільшого переймають вовчі вміння…
— У світовій історії, — продовжив його думку Чень, — з усіх східних народів змогли перемогти європейців тільки кочовики. І найбільш потужно струсонули Захід якраз три степових народи, які поклоняються вовку-тотему, — гуни, тюрки й монголи. І з європейців приходили завойовувати Схід нащадки кочових народів. Засновниками Давнього Риму були два брати, яких вигодувала вовчиця. Вона і ці хлопці досі зображені на гербі Рима. Потім прийшли тевтони, германці й англо-сакси, які виявилися ще сильнішими, причому в жилах цих потужних націй текла вовча кров. Якби ж то слабкій характером китайській нації долити трохи такої дикої крові! Не було б вовків, світова історія була б написана зовсім інакше. Хто не зрозуміє вовків, той не зрозуміє дух і характер кочовиків і, тим більше, не зрозуміє різницю між кочовиками й хліборобами, а також переваги й недоліки кожної з націй.
— Гадаю, що розумію, чому ти вирішив утримувати вовка, — сказав Чжан Цзіюань, — я допоможу тобі стати скотарем.
Чень Чжень укинув вовченя за пазуху й пішов до собачого кубла. Коли Еле помітила, що вовченя ссе її молоко, вона скористалася моментом, поки Чень Чжень відвернувся, й миттю підвелася з наміром повернути голову і вкусити малого. Однак вовченя так міцно присмокталося до її соска, що було, мов п’явка або велика молочна пляшка, що висить у неї під животом. Як Еле не кружляла по норі, вовченя тяглося за нею, і всі зусилля собаки дістати його і вкусити були марними. Хлопцям було цікаво й весело спостерігати за цією сценою. Чень Чжень поспішив розтулити щелепи вовченяти, і воно, нарешті, відірвалося від соска й упало долі. Чжан Цзіюань розсміявся: