Ґомбо був дуже задоволений цією отарою. Він сказав:
— В Орхоні вода й трава такі смачні, що в овець завжди достатньо молока, ці ще й відшукують швидко своїх ягнят, тож поєднати їх зовсім не складно. Якщо ж трава погана й в овечок замало молока, вони ніяк не хочуть розбирати своїх ягнят, тоді всі сили йдуть на те, щоб розбити овець парами, ще й співати їм заохочувальну пісню потрібно, тоді й за день їх не поєднаєш. А ще як завірюха налетить, то декілька десятків тисяч ягнят не протримаються й кількох днів, усі подохнуть з голоду та холоду. Тож яке б велике лихо не заподіювали вовки, люди завжди завдають більшої шкоди. Однак старі керівники Орхону — молодці, вони знають степ, знають вовків, тож дбають не про якусь одну отару, а дбають про степ і дбають про пасовище. Якщо основну справу буде зроблено добре, то за ягнятами не потрібно буде дуже доглядати, і так усе буде гаразд. Тож у Орхонських чабанів великого клопоту немає. Через декілька днів я взагалі один зможу пускати ягнят до матерів.
Чень Чжень про себе відзначив, що домосид Ґомбо чудово знає все, що діється на пасовищі.
15
Чингісхан приділяв велику увагу полюванню. Він часто казав, що воно є справжнім службовим обов’язком солдатів і генералів, які повинні прагнути здобути під час полювання знання й практику. Вони можуть навчитися, як наздоганяти здобич, як її ловити, як шикуватись і як оточувати дичину, залежно від кількості учасників ловів тощо… Коли вони не воюють, вони завжди з натхненням ідуть на полювання і завжди заохочують своїх солдатів брати в ньому участь. Вони це роблять не лише для того, щоб здобути дичину, але й для того, щоб призвичаїтися до практики мисливства, освоїтися з конем і луком, а також навчитися витривалості.
Теплий і лагідний весняний вітерець з’явився над Орхонським степом. Великі білі, аж сліпучі, хмари пропливали низько в повітрі. Безбарвний степ раптом ожив і почав мінитися то чіткими, то розмитими, то білими, то жовтими величезними картинами, мов це кадри кінофільму змінювали один одного на екрані. Коли якась велика хмара затуляла собою сонце, Чжан Цзіюань відчував, як холодний вітер пробирає його до кісток, навіть крізь ватник. Тоді ставало надзвичайно похмуро й холодно. Однак коли хмара проходила, потужне сонячне проміння забризкувало його жаром, і він почувався так, ніби раптом настало літо; на обличчі й руках, відкритих сонцю, відразу ж проступав піт, а від його ватника линув запах прожареного на сонці полотна. Однак тільки він намірювався розстібнутись і провітритись, як знову опинявся в тіні нової білої хмари й повертався у холодну ранню весну.
Крига скресла, сніг розтанув, і знову з’явилися великі масиви жовтої трави: ті ранні весняні паростки, які виткнулися ще до останнього снігопаду, вкриті снігом, пожовтіли без світла і тільки на гострих кінчиках ще мали трохи зелені. Повітря сповнилося сильним запахом старої, гнилої трави; по ярах текла тала вода, і якщо дивитися на долину з верхівки якогось пагорбка, то було видно, що в численних рівчаках зібралася вода і вони перетворились на сотні тисяч різноманітних тимчасових водяних свічад. У них віддзеркалювалися сотні тисяч мандруючих за вітром хмар, тому здавалося, що весь Орхонський степ танцює в повітрі. Чжан Цзіюань утратив відчуття того, що він перебуває на землі, натомість йому здавалося, що він сидить на величезному монгольському килимі-літаку посеред хмар, які пролітають повз нього невідь-куди по небу і воді.