У відкритому степу ця унікальна трава ставала природним сховком для вовків і людей, коли ті хотіли відпочити або ж улаштувати засідку. Тож про героїв степу можна було сказати, що «генії мислять однаково». Проте вовки, напевне ж, заволоділи степом раніше від людей, тож мали й раніше помітити та використати тин-траву. Бат сказав, що вовки часто ховаються за заростями цієї трави, а потім несподівано нападають на дзеренів або свійських овець, які проходять повз них своєю дорогою. Чжан Цзіюань раніше бачив у середині такого «тину» вовчий послід, тож було схоже на те, що вовки дійсно вподобали цю траву. А Старий Біліґ казав, що це Тенґер спеціально подарував степовим вовкам такі собі «ширми».
Цього разу вовки й люди сховалися дуже «професійно»: вовки не бачили людей, а люди не могли в них поцілити, хоча все ж першими їх помітили. Бат усе ще сумнівався, тож і Чжан Цзіюань почав хвилюватися: чи не вийшло так, що, поки вони влаштовували засідку за цими двома колами тин-трави, вовки, що, раніше за них уже залягли в заростях навпроти, помітили їх? Коли ви в степу і маєте справу з вовками, ви повинні розуміти, що тут «усе можливо». Це — основне положення того «військового статуту», якого степові вовки навчили монгольських солдат.
Бат подумав, що не слід відразу зрушати з місця, тому ще деякий час продовжував спостерігати рельєф схилу навпроти й наказав Чжану запам’ятати особливості його бокового схилу. Потім хлопці непомітно відступили за пагорбок, ближче до місця, де були прив’язані їхні коні, відв’язали їх і дуже обережно повели на поводі вниз. Затим, намагаючись ступати якомога легше, пішли в південно-західному напрямку. Коли відійшли вже достатньо далеко від вовків, тільки тоді сіли на коней і поїхали в об’їзд до того місця, де ховалися сірі, з підвітреного боку. По вологій землі коні ступали майже безшумно, а звук вітру притлумлював решту шуму, скрадаючи, таким чином, рухи людей і коней. Чжану здавалося, що вони вдвох ніби й самі схожі на вовків, які замислили несподівану атаку на отару.
Бат дуже уважно визначав дорогу за рельєфом бічного схилу, і за півгодини вони, нарешті, заїхали за пагорбок, найближчий до вовків. Бат ще раз ретельно перевірив їхнє місцезнаходження за кількома каменями і заростями трави на верхівці пагорбка, тільки після цього спішився й почав повільно підніматися схилом угору, ведучи коня на поводі. Майже наблизившись до вершини пагорбка, він зупинився, однак не стриножив свого коня, натомість закрутив вуздечку на його передніх ногах, зав’язавши слабким вузлом. Чжан відразу ж зрозумів його намір, тому так само закрутив вуздечку на передніх ногах свого коня.
Хлопці зарядили рушниці для власної безпеки й, низько пригнувшись, потайки пішли до вершини пагорбка. Звідти вони вже поповзом дісталися до того місця, звідки тільки-тільки можна було побачити вовків. Тепер вони були на відстані всього ста метрів від сірих і могли невиразно бачити їхні хвости й зади, що виступали за «огорожу» тин-трави, однак найбільш вразливі місця — голови, груди й животи вовків — ховалися за тин-травою, і цієї миті хижаки були схожими на зачинених у велику клітку слухняних собак.
Здавалося, що обидва звіра найбільше переймалися тим місцем, де Бат і Чжан Цзіюань щойно лежали в засідці: вони підняли голови й у просвіти між стеблами тин-трави ловили очами кожний рух звідти, їхні вуха також були настовбурчені в той бік. Однак при цьому вовки не послаблювали контролю над ситуацією в інших місцях — час від часу вони піднімали до неба свої носи й виловлювали ними в повітрі атоми небезпеки.
Бат сказав Чжану стріляти в того вовка, що зліва, — він був ближче, а сам узяв на приціл того, що лежав далі. Вітер усе ще свистів і згинав луком стебла тин-трави, які, нахиляючись, прикривали вовчі тіла. Коли Чжан Цзіюань примружив одне око, він уже не міг побачити вовка.
Хлопці чекали, коли вітер візьме перепочинок. Бат заздалегідь радив Чжанові, щоб той спускав курок відразу ж, як прозвучить постріл з його рушниці. Цього разу Чжан Цзіюань, на диво, не хвилювався, адже навіть якщо він не поцілить, Бат зможе підстрахувати його, зробивши наступний постріл. Бат був відомим на все пасовище влучним стрільцем, рідко якій здобичі в радіусі 200 метрів удавалося втекти від нього. Багато хто з мисливців стверджували, що орхонські вовки, коли побачать позаду себе стрільців, то не мчать на 500 чи 400 метрів, а відразу тікають на 300 метрів, і ця звичка у вовків виробилася завдяки влучності Бата. Однак цього разу вовки перебували навіть у радіусі 200 метрів від них, тож Чжан Цзіюань спокійно й упевнено прицілився у свою нерухому мішень.