Якраз коли вітер раптом ослаб, а стебла тин-трави випрямилися і вовки з’явилися в просвітах між стеблами, з трави праворуч від мішені раптом вистрибнув невеликий вовк і помчав схилом униз, проскочивши прямо перед тими великими вовками. Обидва велетні підскочили, мов ужалені змією, втягнули шиї, опустили голови й відразу ж помчали вслід за тим вовком униз по північно-західному схилу. Вочевидь, той малий вовк був караульним і охоронцем цих двох великих вовків, який особисто відповідав за їхній тил і фланги, тож вовки набагато раніше помітили людей, ніж ті змогли чітко роздивитися їх. Великі вовки, звичайно ж, не були простачками, якщо мали охоронців — найбільший з них, напевне, був ватажком зграї. Не змовляючись, вони помчали вниз найбільш стрімким схилом.
Бат одним стрибком опинився на ногах і крикнув Чжану, що слід сідати на коней, тож хлопці помчали назад схилом, одним рухом розв’язали вуздечки, майже злетіли в сідла і, стиснувши спини коней ногами, помчали наздоганяти вовків. Однак, діставшись вершини, вони опинилися на краю дуже стрімкого схилу, Чжану навіть здалося, що перед ним — справжнє урвище, тому він різко зупинив коня. Проте Бат крикнув, щоб він якомога міцніше тримався за луку сідла і мчав униз. Бат анітрохи не боявся, навпаки, його хоробрість тільки зростала, в ньому ніби ожили зухвалість і відвага давнього монгольського воїна-аристократа, готового іти і в огонь, і в воду. Він відвернув убік голову коня й помчав навскоси вниз. Чжану сяйнула думка: настав час перевірити, чи я хоробрий, чи ні? Він стиснув зуби, прийняв остаточне рішення й, послабивши вуздечку, теж помчав униз. Щоб їхати вниз стрімким схилом, потрібна пересторога, особливо в дикій місцевості, де ніколи не знаєш, звідки візьмуться нори ховрахів, зайців чи щурів, а якщо копито коня провалиться в пустоту, то він перекинеться разом із вершником і вони, якщо й не розіб’ються, то сильно пораняться. У 3-й бригаді був такий випадок, коли один конопас із молодих інтелігентів Чжен Лінь не стримав вчасно коня, спускаючись стрімким схилом, кінь спіткнувся, вершника підкинуло в повітря і він упав плечем на землю, зламавши собі ключицю, після чого на нього ще й перекинувся кінь, сильно придавивши його, тож хлопець досі перебував у Пекіні на лікуванні. Але якби він упав на землю не плечем, а головою, то вже б ніколи не побачив Пекіна.
Чжан Цзіюань був у захваті від роботи конопасом, він вважав, що в Монголії — це професія для сміливих, вона найбільше пасує чоловікові з усіх професій у світі. У давній Монголії конопаси-кочовики були звичайними солдатами в мирний час і героями — під час війни. Хоча сміливість і відвага монгольських жінок зазвичай перевищували такі ж якості в ханьських чоловіків, однак в Орхоні до сих пір так і не було жодної жінки-конопаса. Протягом сотень тисяч років кочового життя в степу монголи офіційно призначали кожному табуну коней по два конопаси, однак після того, як тут з’явилися молоді інтелігенти, кожному табуну додали ще по одному конопасові з них, розглядаючи такий крок як експеримент на пасовищі. Однак через два роки з чотирьох молодих інтелігентів 2-ї команди, розподілених у конопаси, один отримав травму і звільнився, а інший — не витримав такого важкого життя і, так і не змігши загартувати в собі необхідної сміливості, сам попросився розподілити його на іншу роботу. Таким чином, досі жоден з молодих інтелігентів ще не міг офіційно заступити на посаду конопаса і працював при табуні тільки разом з двома монгольськими колегами. Молоді інтелігенти, в тому числі і Чжан Цзіюань, навіть думати боялися про такий акт мужності як самостійне, тільки силами ханьців, випасання одного табуна. Однак Чжану дуже хотілося офіційно стати конопасом, щоб колись на рівних пасти табун з Батом або Лхамжавом, адже наразі його статус можна було визнати тільки як учень-помічник.
За два роки роботи в умовах холоду й голоду Чжан зрозумів, що все ж може, зціпивши зуби, триматися на цій роботі і засвоїти високе мистецтво утримування коней, однак чого йому ще бракувало, так це беззастережної сміливості монгольських конопасів, завдяки якій вони приборкували норовливих коней і підкорювали диких вовків. Коли він схибив під час ловів, він схибив не через технічну недосконалість, а якраз тому, що йому забракло сміливості. Він дуже чітко пам’ятав той момент, коли накидав тремтячими руками аркан на вовка — тоді його серце піддалося першим.