І Чжан ризикнув! Заради того, щоб стати офіційним конопасом, він був готовий ризикнути життям. Цієї миті він хотів перевірити себе, дізнатися, чи зможе він відновити той геройський дух китайців часів династій Хань і Тан, які витіснили зі своїх територій гунів і витурили тюрків.
Кінь мчав униз стрімким схилом, мчав так швидко, ніби падав з вертикальної стіни; і вершник, і кінь перетворилися на суцільне тіло, яке дедалі більше набирало швидкість у вільному падінні. Кінь мчав під таким гострим кутом до землі, що вершник ніяк не міг нормально сидіти на ньому. Чжану довелося однією рукою вчепитися в луку сідла і з усіх сил податися назад, так що його спина майже приклеїлася до заду коня, а обома ногами так натягнути стремена, що вони ледь не сягали вух коня, тобто його тіло майже лежало на крупі коня. Обома ногами він намертво затис передню луку сідла — це був надзвичайно складний рух, який єдиний тільки й міг урятувати життя вершнику. Якби його серце цієї миті знову піддалося страху, усі його надії разом із душею полетіли б до Тенґера. Коли декілька днів по тому він знову проїжджав цим місцем, то помітив на дорозі, якою вони мчали, ледь не шість-сім ховрашиних нір, і аж укрився холодним потом від страху. А Бат сказав, що Тенґеру подобаються сміливі люди, тож він відводить їх від таких нір.
Коли Чжан Цзіюань домчав униз, він несподівано помітив, що відстає від Бата всього на півкрупа коня. Поворот голови Бата відкрив захоплену посмішку на його обличчі, і Чжан відчув, що ця посмішка почесніша для нього за всі золоті нагороди.
Монгольські корінні скакуни мають таку особливість — досягнувши успіху, вони рвуться далі вперед, а програючи — остаточно занепадають духом. Тепер обидва коні, побачивши, що, лише проскочивши один стрімкий схил, скоротили майже на третину відстань до вовків, сповнилися піднесення, що стало для них своєрідним допінгом, і вони несподівано розвинули швидкість дзерена. Тож не встигли вовки ще дістатися вершини пагорбка, як відстань до них значно скоротилась. Роздивившись вовків і місцину, Бат сказав:
— Вовки готуються розділитися й тікати окремими шляхами. Малого облишимо, будемо наздоганяти великих. Ти дивись, у якого вовка я буду цілитися, тоді стріляй у каміння перед ним. Почнемо з правого.
Хлопці тримали рушниці напоготові. Чим швидше бігли коні, тим менше трусило їхні тіла, і тим легше було мисливцям цілитися. Троє вовків, вочевидь, уже почули важку ходу переслідувачів, тому також додали швидкості й помчали до схилу, що був попереду. Кінь і вовк не можуть довго підтримувати швидкість на фінішній прямій, тому Бат чекав, поки один з вовків повернеться до нього боком, оскільки стріляти по ньому ззаду — мішень замала, але як тільки вовки почнуть розбігатися, один з них неодмінно мав повернутися перпендикулярно, тоді й з’явиться можливість поцілити в нього.
Вовки, побачивши, що не можуть позбавитися переслідувачів, почали помітно нервуватися. Вони були майже готові розділитися — у такому випадку один з них гарантовано б утік. Коли відстань до переслідувачів була трохи більша, ніж триста метрів, два вовки, що йшли по боках від головного, раптом узяли кут. Бат відразу ж вистрелив у великого вовка праворуч, однак не влучив. Чжан Цзіюань трохи поцілився і зробив два постріли вперед по руху цього вовка, однак перша куля застрягла в глині, друга — влучила в камінь і з нього посипалися іскри, крихти й пішов пороховий дим. Вовки аж похитнулися від несподіванки, але щойно знову впевнено стали на ноги, як пролунав постріл з рушниці Бата. Один з вовків відразу ж упав на місці, його бік був закривавлений. Чжан Цзіюань аж скрикнув від радості, але Бат тільки розчаровано сказав:
— От невдача! Такої шкури не вивісиш!
Хлопці випрямили голови коней і поїхали навздогін за вовками, Бат наказував Чжану:
— Ти більше не стріляй! Я сам з ним розберуся.
Обидва корінних коня, побачивши, що господар убив одного вовка, неймовірно зраділи і помчали до схилу з максимальною швидкістю, на яку були здатні. Однак через декілька десятків метрів їм уже забракло повітря, тож їхня швидкість почала поступово знижуватися. Вовк же якраз виявив свої здібності мчати вгору по схилу — амплітуда його стрибка збільшилася, в нього ніби відкрилося друге дихання, він біг дедалі швидше, а за швидкістю зростала і його самовпевненість. Хлопці щосили лупцювали батогами своїх коней, ще й давали їм у боки шпорів, тож корінні коні, які раніше ніколи не знали батога, бігли, мов скажені, а їхні морди вже вкрилися білою піною. Вовк же не зменшував швидкості, навпаки, біг дедалі повільніше. Чжан Цзіюань опустив голову й подивився на його сліди на трав’яному схилі: відстань між відбитками його передніх і задніх лап уже перевищувала амплітуду кроку коня. Ватажок наближався до лінії горизонту, що її утворювала вершина схилу. Коли вовк її перетне, мисливці тоді тільки його й бачили.