Вовча зграя все ніяк не виявляла своїх намірів, тож терпіння Ченя майже вичерпалося. Він спитав Старого:
— Ну вони сьогодні почнуть, нарешті, облаву чи ні? Може, вони чекатимуть, доки стемніє?
Старий, стишивши голос, відповів:
— Щоб воювати, потрібне терпіння. Як же без нього? Усі можливості в світі даються тільки терплячим людям та звірям. Навіть знавець своєї справи може розгледіти можливості тільки завдяки терпінню. Як би інакше кіннота Чингісхана могла розбити стотисячну армію Цзінів чи підкорити десятки держав? Тільки вовчої войовничості для цього замало, потрібна ще й вовча терплячість. Як би багато ворогів не було, і якими б сильними вони не були, у них все одно будуть моменти неуважності. Здоровий кінь може втратити пильність, і тоді невеликий вовк матиме можливість його загризти. У кого бракує терпіння — той не вовк, не мисливець, не Чингісхан! Ти тільки й говориш, що хочеш зрозуміти вовків, зрозуміти Чингісхана… а ти спочатку навчися бути терплячим!
Було помітно, що Старий трохи гнівається, тож Чень Чжень більше не наважувався запитати, а вирішив терпляче загартовувати свою терплячість. Він навів підзорну трубу на одного з вовків, якого розглядав уже з усіх боків, але той так само лежав собі вже півдня, ніби мертвий, анітрохи не ворушачись. Пізніше Старий уже поблажливіше спитав:
— От ти лежиш тут уже півдня, а ти подумав за цей час, на що саме чекають вовки?
Чень Чжень похитав головою, тож Старий відповів:
— Вони чекають, поки дзерени наїдяться і їх зморить сон.
Ченя вразила ця думка:
— Не може бути, щоб вовки були такими розумними! Невже вони знають, що слід починати діяти тоді, коли кози не зможуть зрушити з місця з повними животами?
— Ви, ханьці, зовсім не розумієте вовків! Вони ще розумніші за людину! Ось я перевірю це на тобі: скажи, один великий вовк зможе самотужки впіймати одного дзерена чи ні?
Чень Чжень, трохи подумавши, відповів:
— Три вовки: два будуть заганяти, один — сидіти в засідці, тоді їм, напевне, вдасться подужати одного дзерена. Один вовк самотужки ніколи не подужає.
— Віриш чи ні, — похитав головою Старий, — але один злий вовк самотужки здолає дзерена одним ударом.
Чень Чжень знову з острахом подивився на Старого:
— Як же це в нього вийде? Я ніяк не зрозумію.
— У вовків є свій спосіб ловити дзеренів. Удень вовк підшукає собі цапа, але не буде його чіпати. Коли стемніє, цап знайде собі затишне містечко, де немає вітру, на товстому шарі трави, і засне. Проте й зараз вовк його не чіпатиме, бо знає, що не подужає його тепер: адже хоча цап спить — його ніс і вуха не сплять, і тільки-но десь виникне найменший рух, як він підхопиться й побіжить, а вовк його не наздожене. Тож і вночі вовк не вдається до жодних дій, а лежить недалечко, ніби мертвий, і чекає, чекає аж до ранку. А на ранок у цапа розбухне сечовий міхур, бо він усю ніч стримувався, і тут вовк угледить свою можливість і кинеться за цапом. Той же не може випустити сечу на ходу, тож вона буде бовтатися в міхурі під час бігу, аж той швидко лусне. Тоді задні ноги дзерена зведе в корчах, і він уже не зможе бігти далі. Бачиш — як би швидко не бігали дзерени, є такі моменти, коли вони не можуть бігти, а старі вовки і ватажок зграї знають, коли вони настають і коли можна впіймати дзерена. Тільки найбільш дотепні дзерени не пошкодують залишити тепле й затишне містечко вночі, щоб устати й випустити сечу, зате вони можуть не боятися, що вовк їх наздожене. Мисливці Орхонського степу часто рано-вранці йдуть відбирати у вовків здобич, і коли розпанахують цапам живіт, у середині в тих — сама сеча.
Чень Чжень аж стиха засміявся:
— О Небо! Вбийте мене, я б ніколи не додумався, що вовки можуть утнути такі капості! Оце так терплячість! Однак монгольські мисливці — теж хитруни!
— Монгольські мисливці — то учні вовків, — загиготів Старий. — Хіба ж вони можуть не хитрувати?