Однак в очах Ченя степ анітрохи не втратив привабливості через це весняне смердіння — древній степ потребував смердючої рідини. Усі відходи людей і худоби, що накопичилися за зиму, усе падло, що залишилося після жорстоких боїв людей із вовками, смердюча кров і розтрощені маслаки стали дорогоцінним шаром гумусу, органіки й мінеральних речовин, що додався до тоненької трав’яної шкірки степу. Улзій сказав:
— З міста прислали кадровика з перевіркою і поета, так їм дуже сподобався запах весняних квітів у степу, однак я найбільше люблю це весняне смердіння. Один баран за рік дає близько 750 кг гною й сечі, а якщо їх розкидати степом, це ж скільки трави виросте! «Коров’ячий послід холодний, конячий — гарячий, а овечий може живити степ два роки». Якщо правильно регулювати поголів’я худоби, то корови й вівці не будуть виснажувати пасовища, тоді можна й за степом доглядати. Раніше розумні вожді племен могли навіть піщаний степ перетворити на трав’яний.
Навесні на орхонських пасовищах гнійної жижі було вдосталь, а полита ще й кров’ю трава виростала, мов скажена. Варто було теплу протриматися півмісяця поспіль, як зелена трава повністю покрила стару й гнилу. Долини й схили зазеленіли. Стебла трави й квітів, витикаючись крізь угноєну землю, ущільнили й закріпили тонкий земляний шар степового ґрунту, так що пісок і Гобі внизу під травою остаточно втратили можливість з’явитися на сонце. Чень їхав підтюпцем на великому рудому коні старого Біліґа й усю дорогу милувався оновленим зеленим степом. Він відчував, що на величезній сцені цього степу, жорстока конкуренція між людьми і вовками врешті-решт може породити найтепліші почуття до матері-рівнини.
Вим’я в овечок розбухли, вовна в ягнят побіліла, корови почали ревти на всю силу своїх легенів, а коням настав час скидати свою довгу шерсть — через те, що степ вчасно зазеленів, у кожної худоби почався свій клопіт. Орхонському степу знову випав такий рідкісний врожайний рік. Хоча під час заморозків ранньої весни замерзло чимало ягнят, однак завдяки ветеринарній допомозі, проведеній у бригаді, виживаність ягнят, напевне, перевищила 101 %. Цього року несподівано багато овечок принесли в окоті по двоє ягнят, тому в кожній отарі прибуло щонайменше по тисячі баранців, і навіть на цьому, поживному раніше пасовищі ураз відчулась обмеженість ресурсів.
Оскільки ягнят прибувало, то очікувалося перевантаження всіх пасовищ у скотгоспі Булаґійн, розподілених раніше між чотирма сезонами. Якщо для підтримання балансу між кількістю земель під випас і кількістю худоби продати гуртом певну частину худоби або обміняти її бартером, тоді не буде виконано показники, жорстко спущені в скотгосп «зверху». На бригаді вже декілька разів збирали наради, Улзій вважав, що єдиним виходом із ситуації буде облаштування нового пасовища в межах цього скотарського господарства.
Тож Чень Чжень поїхав з Улзієм і Старим Біліґом оглянути місцевість і підшукати місце для нового пасовища. Старий спеціально запропонував йому одного з найкращих своїх скакунів — швидкого й витривалого. Улзій тримав за спиною напівавтоматичну рушницю, Біліґ узяв із собою Бара, а Чень — Ерлана, залишивши Хуанхуана вдома сторожувати господарство. Адже мисливці й кочовики, коли виїжджають на далеку відстань, ніколи не забувають узяти з собою зброю й мисливських собак. Обидва собаки були сповнені мисливського духу, дорогою вони все рознюхували й розглядали, бігли легко й невимушено і раділи так само, як і Чень. Старий пожартував:
— Я бачу, що чабан і його собаки засиділися, прив’язані до отари більше місяця!
— Дякую, Батьку, що взяли мене трохи розвіятися!
— Я боявся, що через постійне читання книжок ти зіпсуєш собі зір.
У північно-східному закуточку на території цього скотарського господарства було пустирище на горі, що мало по краю кілометрів 70–80. За словами Улзія, це пустирище споконвіку було безлюдним, тож земля тут мала бути угноєна, крім того, поряд протікала маленька річка й були розташовані плавні, тож бур’яни тут виганяло більше метра заввишки і бадилля щороку накопичувалося шаром завтовшки в один чи. Однак вода й трава збирали тут комарів у такій жахливій кількості, що влітку чи восени вони могли й корову з’їсти. Якщо піднятися на гору, то з кожним кроком по купках минулорічного бадилля з нього будуть здійматися хмари комарів, справляючи таке враження, мов людина наступила на міну. І люди, й худоба боялися тієї гори, ніхто не наважувався туди заходити. Крім того, оскільки сухе бадилля накопичувалося, новій траві щороку доводилося з усіх сил тягнутися вгору, щоб дістатися сонячного проміння, тому ця трава виростала тонкою й довгою, худобі вона не подобалась, та й лою вони з неї не нагуляли б.