— Ну тоді вовки, вбиваючи байбаків, справді мають заслугу перед степом, — погодився Чень Чжень.
— Від цих байбачих нір у степу тільки лихо, — продовжував Улзій, — у них зимують комарі, а комарі північних степів Монголії відомі на весь світ. Якщо комарі північно-східних лісів можуть з’їсти людину, то комарі східних монгольських лісів можуть з’їсти корову! Якщо біле лихо й чорне лихо (засуха через безсніжну зиму) приходять у степ не щороку, то комарі тут є постійно. Скотарі й худоба бояться комарів ще більше, ніж вовків. За рік через укуси комарів худоба втрачає 30–40 відсотків лою. Дивно, що цих комарів навіть монгольські морози не беруть, а вони тут бувають до 30–40 градусів і можуть навіть якусь слабку корову перетворити на крижану брилу. У юрті теж комарі не заховаються, тож як їм вдається спокійно перезимувати? А в байбачих норах. Коли стає холодно, байбаки зариваються в свої нори, а комарі залітають за ними. Байбача нора завглибшки в декілька чжанів, тож коли байбак її заліпить, які б морози не скували землю назовні, усередині завжди як на печі. Байбак не виходить з нори в пошуках їжі, а комар, щоб наїстися й напитися, може його кусати і так собі спокійнісінько проводить зиму. Коли наступного року навесні байбак вилізе з нори і комар за ним вилетить, води й плавнів у Орхонському степу буде вже багато, от комарі й розмножуються в цій воді покоління за поколінням, тож коли настає літо, степ перетворюється на імперію комарів… От і скажи — чи не лихо ці байбаки для скотарства в степу? Степові ж вовки дуже полюбляють байбачатину, вони є головною силою знищення цих тварин, тому в степу кажуть: «Байбак виліз із нори — вовк на гору пішов», тобто коли байбаки вилізуть, для худоби настають дні спокою.
Чень Чжень, який уже два літа поспіль не знав порятунку від комариних зграй, як тільки почув про них, відчув зуд і біль по всьому тілу, ніби на ньому живого місця не лишилося. Молоді інтелігенти точно боялися комарів більше за вовків! Він навіть попросив батьків, щоб надіслали йому з Пекіна запону від комарів, і тільки після цього зміг нормально спати. Скотарі ж, побачивши запону, дуже її вподобали, і наступного літа такі пекінські запони поширились по всіх юртах у степу.
Чень Чжень раніше навіть уявлення не мав про те, що ці жахливі зграї вилітають з байбачих нір. Він звернувся до Улзія:
— Ви вдвох із Батьком Біліґом справді знавці степу! Я й не знав, що комарине лихо в степу так міцно пов’язане з байбаками! Тож їхні нори — це кишло злодіїв, а вовки — смертельні вороги байбаків. Я в книгах би не вичитав стільки цікавого…
— У степу все дуже пов’язане — одна ланка чіпляється за іншу, але всі вони так чи інакше пов’язані з вовками; ці звірі — велика загальна ланка, і якщо її зіпсувати, тоді скотарством у степу не можна буде займатися. Тож користі від вовків для скотарства — не злічити! Можна тільки загалом сказати, що заслуга їхня — неперевершена!
— Однак і байбаків не слід вважати тільки лихом, — сказав, сміючись, Старий Біліґ, — їхні хутра, м’ясо й лій — дуже дорогі речі! Шкурки байбаків — важливий додатковий прибуток для скотарів, а держава обмінює їх на закордонні авто й гармати. Отже, вовки — найрозумніші, вони ніколи не винищують байбаків до останку, залишаючи поживу на наступні роки. Скотарі теж не знищують усіх байбаків — убивають тільки великих, а малих не займають.
Вершники швидко їхали крізь гори, а байбаки, переконані в надійності свого захистку, продовжували радісно пищати, нічого не боячись. Часто з неба зривався степовий орел, але в дев’яти з десяти випадків залишався з порожніми пазурями. Що далі вони їхали на північний схід, то менше їм траплялося слідів людини, незабаром зникли й колодязі, а потім навіть і кінського посліду не траплялося.
Вони виїхали на один високий схил, коли в далечині раптом з’явились кілька великих гір такого дивного зеленого кольору, мов вони були несправжні. Річ у тім, що всі гори, що їх вони минали до сих пір, хоча вже й одягли своє нове весняне вбрання, однак зелень на них була розбавлена жовтим — кольором минулорічної трави, що залишилась на схилах. Ці ж гори вдалині були зеленими, причому такими чисто-зеленими, як то буває на декораціях у театрі або в казкових пейзажах у мультфільмах. Улзій, вказуючи батогом на ці зелені гори, сказав: