— Якби ми приїхали сюди восени минулого року, то ми побачили б там чорну гору, але тепер чорного згарища вже не видно — все вкрилося новою травою. Правда ж, схоже на те, мовби вся гора одяглась у жупан із зеленого атласу?
Вершники, дивлячись на зелену гору, чимшвидше поїхали туди. Улзій приглянув більш-менш положистий шлях і повів інших двох вершників прямо по ньому.
Проминувши два гірських гребені, вони нарешті ступили на штучно-зелену гору. Трава на схилах була схожа на дружні паростки пшениці, жодного корінчика жовтої трави тут не було, жодного струмка зайвого запаху. Натомість із наближенням до схилу посилювався власне запах трави. Однак чим далі Біліґ вдихав його, тим більше відчував, що щось не так. Він тому опустив голову, щоб роздивитися схил ретельніше. Обидва собаки теж ніби вгледіли тут можливість для полювання — вони щось винюхували, опустивши голови, і скрізь крутилися, перебігаючи дрібним кроком. Старий нахилився з коня, низько опустив голову і почав ретельно оглядати ніжні паростки під копитами коня. Піднявши голову, він сказав:
— Ось принюхайтеся краще!
Чень Чжень зробив великий ковток повітря і раптом поринув у запах трав’яного соку, ніби це була осінь і він сидів на газонокосарці, яку тягнув лукою кінь, і вдихав запах свіжоскошеної трави. Він запитав:
— Може, хтось тут щойно косив траву? Але хто б це міг бути?
Старий зійшов з коня й почав «прочісувати» траву довгим руків’ям батога, щось уважно розшукуючи. Незабаром він вигріб з-під трави якийсь жовто-зелений кругляшок, роздавив його в пальцях, потім підніс їх свого носа, понюхав і сказав:
— Це — дзеренячий послід, тут щойно були дзерени!
Улзій і Чень Чжень також спішилися й підійшли оглянути кругляшок, що його Старий тримав у руках. Весняний послід дзерена вологий, він не виходить горошинками, а збирається в один великий кавалок. Вони були вражені несподіваним відкриттям, а пройшовши ще декілька кроків, побачили велику луку, де трава місцями мов і справді була зрізана косою: шматок на сході, ділянка на заході — скрізь трава була неоднакової висоти.
— Я ще й думав, чому це на виділених для окоту луках цієї весни не видно жодного дзерена? — сказав Чень Чжень. — Аж усі вони подалися сюди похарчуватися смачною травичкою! Ну й заповзято ж вони їдять — страшніше, ніж косарка!
Улзій загнав патрон у дуло рушниці, поставив її на запобіжник і тихо сказав:
— Ну, якщо вже дзерени не пішли цього року, як завжди, тіснити овечок з ягнятами з їхніх пасовищ, а прийшли сюди, значить, свіжа трава тут ще ліпша, ніж на тих пасовищах. Отже, ми з дзеренами думали в однаковому напрямку.
Біліґ хитро примружив очі й сказав до Улзія:
— Дзерени найкраще тямлять у траві, тож людям і худобі гріх не прийти на пасовище, яке вони обрали. Видно, цього разу ти знову не прогадав.
— Перш ніж приймати остаточне рішення, спочатку огляньмо, що там із водою, — відповів йому Улзій.
— Однак нині ягнята ще малі, — стурбовано сказав Чень, — вони не здолають такої далекої дороги, щоб прийти сюди. Переганяти їх з пасовища на пасовище можна буде тільки щонайменше через місяць, однак до тієї пори дзерени до корінця тут усе вигризуть!
— Не хвилюйся, вовки вправніші за людей, — сказав Старий, — якщо сюди прибіжить отара дзеренів, то, думаєш, зграя вовків її пропустить? Дзеренихи нині якраз тільки народжують козенят, тож отара не може бігти швидко з малими. Тепер настав найліпший за весь рік час для вовків — вони за кілька днів виженуть звідси усіх рогатих.
— Тоді не дивно, що відсоток виживаності ягнят у наших отарах цього року вищий, ніж у попередні роки — виявляється, як тільки вилізла нова травичка, дзерени й вовки подалися сюди! А якщо дзерени не приходять красти траву на наші пасовища, то й вовки майже не крадуть ягнят — звісно, що тоді більше малих залишаться живими.
Почувши, що тут можуть бути вовки, Чень Чжень поквапив усіх сідати на коней і їхати далі. Вершники проминули ще один невеликий гірський гребінь, й Улзій порадив Ченю бути уважнішим, оскільки за ним попереду буде вже велике пасовище. Він здогадувався, що вовки й дзерени зараз перебувають там.
Трохи не доїжджаючи самої вершини гребеня, вони всі спішились і далі пішли якомога тихіше, тримаючись великих кам’яних брил на верхівці, пригинаючись, ведучи за собою коней за повід і обійнявши за шиї собак. Обидва велетні вже завбачали полювання, тому притислися до господарів і йшли, низько присівши. Біля кам’яних брил люди зав’язали коням передні ноги вуздечкою, а самі, пригнувшись, підійшли впритул до каміння і залягли за ним у заростях трави, діставши біноклі, й ретельно оглядали пасовище.