Чень Чжень нарешті міг роздивитись цей чарівний клаптик незайманої землі в прикордонному степу. Напевне, це був останній такий клаптик у Китаї. Він був таким чарівним, що Ченю майже перехопило подих, йому було шкода ступити ще хоч крок уперед, і він навіть забув про свій омріяний донський козацький степ. Чень Чжень довго лежав перед цією красою, ніби схиляючись перед нею, і навіть забув про вовків.
Перед ним простягалась велика смарагдово-зелена улоговина, що мала декілька десятків лі в периметрі і ще не знала ноги людини. На сході цієї улоговини купчилися хвилястими смугами гірські гребні й тяглися аж до передгір’я Великого Хінґану. Різнобарвні хвилі смарагдових, зелених, бурих і бордових, синіх і фіолетових гір, відтіняючи кольори одна одної, розливалися кудись у далину і напливали на обрії на рожево-червоне море хмар. З інших трьох сторін улоговини — на півночі, півдні й заході — гори були такими широкими й положистими, що надавали улоговині вигляду блюдця. Можна було подумати, що ці схили вкриті трав’яним килимом, який дбайливо підстриг Тенґер, а гірські квіти утворили на ньому візерунок зі смужок і клаптиків блакитного, білого, жовтого й рожевого кольорів, між якими вплелися різнобарвні дикі квіти, органічно поєднавши всі смужки й клаптики в одне єдине ціле.
З ущелини на південному сході в улоговину затікала маленька річка — класична для монгольського степу. Як тільки ця річка опинялась на рівнині в найнижчому місці улоговини, вона починала петляти з великим розмахом, її закрути й луковини вигиналися аж у форму підкови або йшли великим півколом, мов розігнуті срібні браслети. Усі разом, виблискуючи сріблом, закрути річки ніби складали низку прикрас із приданого дівчини — срібні сережки, браслети й ланцюги. Можна було уявити молоду монголку з далеких лісів, яку забрали заміж у степ, і яка, милуючись його красою, забула про свій статус молодої дружини і, мов пустотлива дівчинка, вигадала йти в обхід, щоб якомога подовжити шлях і помилуватись краєвидами та збирати квітів. Чим далі, тим довшими й круглішими ставали луковини річки і нарешті вона впадала у велике блакитне озеро посеред улоговини. Вода в річці була джерельно чистою і її поверхня відбивала білі хмари, що саме мандрували по небу.
На озері в центрі улоговини жили лебеді. В об’єктиві бінокля Чень Чжень побачив їх більше десятка — сліпучо-білі, вони повільно пливли водною широчінню, оминаючи зелені зарості очерету і насолоджуючись тишею і спокоєм цієї неземної країни. Такої краси Чень Чжень не бачив навіть уві сні. Лебедів оточували сотні й тисячі диких гусей, качок і різних інших птахів, назв яких Чень навіть не знав. П'ять-шість лебедів раптом злетіли в повітря, піднявши з собою велику зграю водних птахів, і почали низько кружляти над озером і річкою з якимись радісними криками, ніби вони — урочистий оркестр, що вітає своїх нових товаришів. Водяна гладінь озера залишалася спокійною, а на його поверхні плавали кілька білих пір’їнок, мов клаптики хмарин.
Із західного боку озеро мало природний отвір, крізь який джерельна вода перетікала у зарослий очеретом великий став у далині.
Напевне, це також було останнє в Китаї первісне лебедине озеро, яке ще не турбувала людина, й останній первісний пейзаж, який можна було побачити в прикордонних степах на півночі Китаю. Чень Чжень нетямився від такої краси, його серце то тьохкало від захвату, то стискалося від суму — адже коли сюди прийдуть люди й коні, первісна краса цього місця зникне і наступні покоління китайців уже втратять можливість помилуватися незайманою природою. Чень Чжень навіть подумав, як би було добре, аби прикордонне шоссе проходило по тому місцю, де він зараз лежить, — за ним цей район був по-справжньому закритий.
Улзій і Біліґ, не відриваючись від біноклей, ретельно оглядали місцевість. Раптом Старий злегка торкнувся носком свого чобота для верхової їзди ноги Ченя — так він намагався привернути його увагу до центра третьої луковини праворуч. Чень Чжень не відразу прокинувся зі свого чарівного сну, тому змушений був перепитати місце, аж потім спрямував свою підзорну трубу на маленьку річку. На закрученому півколом березі затоки видно було двох дзеренів, які саме чимдуж намагалися вибратися з води на берег, — їхні зади були ще в воді, а задні копита, здавалося, загрузли в мулі, тоді як передніми вони спиралися на тверду землю. Однак їм бракувало сили, щоб вистрибнути. На моріжку всередині луковини лежали більше десятка великих дзеренів, однак усі — з розідраними животами… Чень Чжень перемістив погляд на високу траву поряд із річкою, і його серце раптом скажено закалатало: декілька здоровенних вовків, яких він уже давно не бачив, саме куняли неподалік від козячих трупів. Оскільки трава на моріжку була доволі високою, Чень не міг точно порахувати, скільки ще сірих залягли в ній.