Чень схопив малого в оберемок, однак поки маля прагнуло всередину до їжі, він не міг дуже виражати свої почуття, тож, прочинивши двері, Чень увійшов до юрти і поставив малого перед пічкою. Вовчик дуже швидко освоївся зі стовпом світла, що йшло з даху юрти і моментально встромив свій погляд в алюмінієву миску на полиці. Чень Чжень умочив у кашу палець, щоб визначити її температуру — вона була вже нижче температури тіла, тобто найкраща для вовченяти. Вовки — такі тварини, що дуже бояться гарячого. Одного разу маля обпеклося гарячою кашею, воно тоді так злякалося, що підібгало хвостик, затрусилося всім тілом і побігло лизати рештки снігу. Декілька днів поспіль після того випадку, воно дуже боялося того горщика, тому Ченю довелося змінити його на цей алюмінієвий, тільки після цього маля знову почало їсти.
Для того щоб закріпити у вовченяти умовний рефлекс, Чень Чжень знову по складах голосно вимовив: «Вов-чи-ку, Вов-чи-ку, їс-ти…» Ще не стих звук його слів, як Вовчик, мов пружина, підстрибнув угору; на слово «їсти» він реагував ще бурхливіше, ніж мисливські собаки на накази. Чень поспішив зняти горщик з полиці й поставити його на землю, потім присів навпочіпки за два кроки від нього, і, простягнувши руку, приставив до краю горщика лопатку для золи, щоб вовченя не перекинуло горщик на себе своїми лапами. Вовчик швидко підбіг по лопатці до їжі й почав жадібно її ковтати.
У світі, напевне, немає іншої тварини, крім вовка, для якої їжа була б понад усе. Порівняно з ними, сказати те саме про людину — буде великим перебільшенням. Такий жадібний вигляд під час їжі, як у вовка, у людини буває хіба що під час голоду. Але це мале вовченя, при тому, що йому щодня було гарантовано й регламентовано їжу, все одно щоразу так дико кидалося на неї, мов завжди-голодний-вовк, і ніби якщо воно не віддаватиме цьому всі сили, то небо перекинеться. Коли вовк їсть, він забуває і про рідних, і про друзів. Вовчик також не мав жодних теплих почуттів до Ченя, який щодня терпляче очікував, поки він поїсть, більше того, він бачив у ньому ворога, який, напевне, має намір відібрати в нього їжу або й життя.
За місяць, який минув, Чень досяг значного прогресу в зближенні стосунків із Вовчиком: він міг гладити його, обнімати й притискати до себе, щипати, носити на руках і чухати, іноді міг покласти його собі на голову або на плече, навіть зближуватися носами або й закладати свої пальці в його пащу. Проте під час їжі Чень жодним чином не міг і торкнутися до нього, а вимушений був сидіти неподалік, боючись поворухнутися, адже найменший порух — і маля починало шкірити зуби, настовбурчувало свій чорний чубок і починало загрозливо гарчати, а також навіть присідало на задні ноги, ніби збираючись на стрибок і всім своїм виглядом виказуючи, що буде боротися з людиною не на життя, а на смерть. Чень задумав поступово змінити цю вовчу звичку, тому спробував одного разу погладити шерстку Вовчика віничком з Гаолянових колосків, простягнувши його у витягнутій руці. Однак щойно він простяг віничок, Вовчик, мов скажений, кинувся на нього і, клацнувши щелепами, затис у зубах, потім рвучко потягнув назад, причому з такою силою, що вирвав її з рук Ченя; той, злякавшись, відступив на декілька кроків. Вовчик, ніби впіймав ягня, притис віничок до землі й почав мотати головою, намагаючись його розідрати і, зрештою, висмикнув з нього чимало колосків. Чень Чжень не хотів здаватися, тож провів такий експеримент декілька разів, однак щоразу було те саме, причому Вовчик почав сприймати віничок як свого смертельного ворога і за декілька разів експерименту повністю розідрав його так, що залишився тільки держак, хоча віничок був зовсім новеньким, його нещодавно купив Ґао Цзяньчжуном. Ґао, звісно ж, дуже розсердився, і Вовчик добре отримав цим держаком, а Ченю довелось тимчасово відкласти реалізацію своїх надій погладити Вовчика по голові, коли він їсть.