Цього разу м’ясо-молочної каші було вдвічі більше, ніж звичайно. Чень сподівався, що Вовчик залишить трохи, тоді він зможе долити туди молока, додати ще трохи обрізків м'яса й цією рідкою кашею погодувати цуценят, однак дивлячись, з якою несамовитою швидкістю Вовчик поглинає їжу, він здогадувався, що від неї майже нічого не лишиться. Такий жадібний вигляд Вовчика говорив Ченеві про те, що той повною мірою успадкував тисячолітні звички степових вовків. Вовки схожі на солдатів на війні — вони їдять так, ніби воюють. Або навпаки: справжні солдати схожі на вовків — якщо не їстимуть жадібно й похапцем, як вовки, то у випадку раптової атаки остання ложка їжі може чекати на них уже в наступному житті. Чень дивився-дивився на малого, і його серце раптом защеміло — він ніби побачив перед собою замурзаного волоцюгу, який жадібно ковтає їжу з таким виглядом, ніби показує всім, що його рід зазнав чимало трагедій і негараздів. І якби вовки не їли так несамовито, як би вони могли триматись і виживати в цьому холодному й жорстокому монгольському степу, де виявилось важко прожити навіть тиграм і ведмедям?
Таким чином Чень Чжень зміг побачити інший бік складного життя степових вовків. Хоча вони й дуже плодовиті, однак насправді виживає, можливо, тільки одна десята з них. Біліґ казав, що Тенґер також іноді карає вовків, також буває до них байдужим: наприклад, достатньо, щоб одного разу випало снігу по коліно, і більшість вовків у степу замерзне або помре з голоду. Або можуть налетіти шалений вітер і скажений вогонь, які перевернуть увесь степ, і тоді згорять або вчадіють цілі зграї вовків. Більше половини місцевих вовків можуть загинути й від зубів своїх оскаженілих від голоду «родичів» з інших районів, на які обрушились природні лиха. А якщо додати ще й розорення лігв скотарями навесні, линяння восени, облави на початку зими, вилазки мисливців на них узимку, то вже не видається дивним, що щастить вижити з них меншості. Старий казав, що степові вовки — всі нащадки голодних вовків, адже колись ситі й справні вовки усі були переможені голодними вовками, що рятувалися від лих. Монгольський степ завжди був полем битви, і вижити тут могли тільки ті вовки, які були найсильнішими, найрозумнішими, могли їсти й могли воювати, а також у ситі часи могли пам'ятати смак голоду.
Дивлячись на те, як Вовчик атакує вміст горщика, Чень Чжень все глибше відчував, яке доленосне значення має для вовків їжа. За умов жорстокої боротьби за виживання, якої б гарної породи він не був, якщо він не буде хапатися за їжу, реалізуючи в кожній своїй кісточці і в кожному м'язі жахливе усвідомлення голоду, то в вовчому світі він зможе бути тільки хирлявим У Даланом, якого, зрештою, відбракують.
Чень Чжень поступово визначив, що монгольські степові вовки мають багато магічних «кредо виживання», і «віддати життя за їжу, мати самоповагу й незалежність» — одне з основних. Годуючи Вовчика, Чень Чжень ніколи не почувався всесильним добродієм і рятівником братів своїх менших, як під час годування собак. Вовчик зовсім не мав почуття вдячності. У його свідомості не було відчуттів, пов'язаних з досвідом отримання їжі з рук людини, тому, побачивши господаря з їжею в руках, він ніколи не мав розчуленого вигляду, не крутив головою й не виляв хвостом, як це робили собаки. Вовчик не відчував анітрохи вдячності до Ченя, який його утримував, і, вочевидь, зовсім не вважав, що цей горщик з їжею — якийсь дар від людини, розглядаючи його як їжу, що він сам здобув. І він повинен був щосили охороняти здобуту власними силами їжу, не шкодуючи заради цього навіть життя. У стосунках між Ченем і Вовчиком слова «утримання» не існувало: Вовчик був лише в тимчасовому ув’язненні, а не на утриманні. І в цьому «ненажерливому» характері Вовчика ніби була закладена якась унікальна й непокірна духовна сутність, що підтримувала його. Чень відчував, як від таких думок у нього холоне спина; він не знав, чи вдасться йому залишити в себе й виховати цього вовка.
Зрештою, Чень Чжень остаточно відмовився від своїх намірів погладити Вовчика, коли той їсть — він вирішив поважати такі дорогоцінні природні риси характеру малого. Згодом, щоразу під час годування, він непорушно сидів навпочіпках за три кроки від Вовчика, щоб не заважати йому хапати їжу. Непорушно спостерігаючи за Вовчиком звіддалік, він також шанобливо сприймав від нього настанови.
Дуже швидко живіт Вовчика здувся так, що мав ось-ось луснути, і швидкість поглинання їжі суттєво зменшилась, однак голова його все ще залишалась у горщику і він продовжував їсти. Чень Чжень помітив, що коли Вовчик наїдався, він починав перебирати харчами — спочатку виїдав з каші м’ясний фарш, потім починав вибирати окремі шматки м’яса, відправляючи їх у пащу своїм гострим язичком, мов пінцетом. Таким чином дуже швидко різнобарвна м’ясна каша перетворювалась на одноманітну жовто-білу пшоняну кашу. Чень, широко розплющивши очі, дивився, як Вовчик щось іще виловлює з неї. Придивившись уважно, він зрадів — Вовчик несподівано почав їсти шматки сала й м’які кістки, що були в каші. Перебираючи їжею, Вовчик орудував своїм писком, як свиня рилом, відсуваючи вбік кашу й вибираючи з неї шматочки м’яса, сала й маслачки. Нарешті він невдоволено почав ритися в каші, де вже не було жодного шматочка м’яса, але все ще не відривався від їжі. Чень витягнув шию, щоб роздивитись краще, що він буде робити далі, й ледь не скрикнув від радості — Вовчик несподівано притис язиком рештки каші й почав хлебтати молоко, яке при цьому піднялося на поверхню: молоко для вовків — також смакота. Коли маля нарешті підняло голову, від цілого горщика запашної м’ясо-молочної каші залишилась тільки тоненька смужечка сухого пшона, без плямки масла, без кольору й без запаху. Чень Чжень хоч і сердився, але розсміявся — він і подумати не міг, що це вовченя таке жадібне й хитре.