Вовчик почав безладно крутитися на колінах у Ченя — той уже знав, що це він хоче опорожнитися. З іншого боку, маля побачило Ерлана й хотіло з ним погратися. Чень розкрив руки, і Вовчик миттю зістрибнув на землю; залишивши там мітку, він весело кинувся до Ерлана. Велетень радісно захекав і розлігся на землі, вдаючи іграшкову «гору» для цуценят. Вовчик виліз на спину Ерлана й почав дуріти. Цуценята також хотіли піднятися туди й приєднатися до гри, однак Вовчик скидав їх на землю своїм писком. Він гарчав, демонструючи свій авторитет і те правило, що хто зайняв гору, той і князь. Раптом двоє песиків разом пішли в атаку на Вовчика й схопили його — один за вухо, інший — за хвіст, після чого всі втрьох скотилися на землю з Ерланової спини. Тепер усі троє цуценят притисли Вовчика до землі й почали кусати. Сірий щосили відбивався від них, піднявши лапи й чинячи неабиякий спротив; малі клубком каталися по землі, здіймаючи куряву. Однак невдовзі Чень Чжень раптом почув жалібний писк одного з песиків і побачив, що в того з лапки потекла кров — Вовчик раптом сприйняв гру за правду.
Чень Чжень вирішив відновити справедливість, тому схопив Вовчика за загривок, підняв і підніс до песика, потім притис голову Вовчика перед пораненою лапкою песика й тицьнув його носом у цю лапку. Однак Вовчик не визнавав своєї помилки, він продовжував морщити ніс і шкірити зуби, показуючи, хто тут вовк, і так налякав цуценят, що ті поховалися за спину Еле. Собака-мати страшенно розгнівалась; вона спочатку зализала рану своєму малюку, а потім підбігла до Вовчика й грізно загарчала, показала свої зуби й уже намірилась вкусити його. Чень Чжень миттю підхопив маленького на руки й сховав за своїм тілом. Він так злякався, що його серце страшенно заколотилося: він боявся, що в якийсь день хтось із двох великих собак таки загризе Вовчика. В умовах, коли в нього не було ні клітки, ні якоїсь загорожі, виховання цього маленького узурпатора перетворювалося на постійні переживання. Чень Чжень поспішив погладити Еле по голові й поплескати по спині, заспокоюючи її, і, зрештою, трохи її утихомирив, адже коли він знову поставив Вовчика на землю, собака не зреагувала на нього, а повела своїх трьох цуценят гратися неподалік. Вовчик знову заліз на спину Ерлана; дивним було те, що цей лютий собака демонстрував Вовчикові лагідність і прихильність.
Завершивши всі клопоти з годуванням, Чень почав прибирати на возі, готуючись до переїзду, коли раптом побачив Старого Біліґа, який їхав прямо до його юрти на запряженому волами возі, за яким тяглися кілька колод. Чень Чжень миттю зіскочив зі свого воза, схопив Вовчика й запхнув його в нору, Закривши її дошкою й придавивши каменем. Він хотів би знайти ще такий камінь, який міг би придавити його серце, що скажено калатало.
Хуанхуан та Еле з цуценятами вийшли назустріч Старому, розмахуючи хвостами, Чень також поспішив уперед допомогти Старому зійти з воза й випрягти волів, а також узяти доволі важку валізу з його теслярськими інструментами. Щоразу, коли табір пересувався на далекі відстані, Старий приїжджав до юрт молодих інтелігентів лагодити їм вози. Чень Чжень наважився сказати:
— Батьку, я вже сам можу так-сяк полагодити воза. Ви в такому віці, то не турбуйтеся нам допомагати.
— Так-сяк нічого не вийде, — сказав Старий. — Цього разу ми пересуваємося дуже далеко — потрібно їхати два-три дні, ще й по бездоріжжю. А якщо чийсь віз зламається на півдорозі, тоді через нього уся бригада затримається.
— Тоді ви спочатку проходьте в юрту, попийте чаю, а я звільню віз, який потрібно лагодити.
— Ви робите дуже чорний чай, я його не люблю, — сказав Старий, і раптом пішов прямо до дошки, притиснутої каменем і з похмурим виразом обличчя сказав: — Я спочатку подивлюсь на твоє вовченя.
Чень у повному сум’ятті поспішив зупинити його, сказавши: