Бао Шуньґуй, здавалося, й справді зацікавився розведенням вовків. Він, подумавши, сказав:
— Якщо вбити це вовченя зараз — буде дуже шкода, адже зі шкурки такого розміру нічого путнього не вийде. Виростити його таким із сосунка і справді було нелегко. Я думаю так: якщо він уже взявся його вирощувати — нехай годує, а потім подивимось. Сказати, що вирощуємо вовка заради наукового експерименту, цілком можливо. Адже голова Мао казав, що досліджувати ворогів слід заради того, щоб краще їх знищувати. Я теж хочу більше дізнатися про вовків, тож надалі мені слід частіше приходити сюди спостерігати за вовченям. Я ще чув, що ти збираєшся спарувати його з собакою, коли він виросте?
— Я так думав, — кивнув головою Чень Чжень, — але Батько каже, що цього не вийде.
— Колись у степу були такі випадки? — спитав Бао Шуньґуй в Улзія.
— Степові народи поважають вовка й поклоняються йому, як же вони можуть парувати його з собакою? — здивувався Улзій.
— Ну тоді можна спробувати, — сказав Бао Шуньґуй, — це тим більше буде науковий експеримент. Якщо нам вдасться вивести монгольську вівчарку, хто знає, може, вона виявиться ще кращою за радянські породи? Адже монгольські вовки — найбільші й найлихіші в світі, тож їхні нащадки від собаки не будуть поганими. У Комітеті вже зацікавились цією справою і вважають, що якщо в нас усе вийде, тоді країні не доведеться витрачати гроші й купувати за кордоном. А якщо в скотарів для охорони отар будуть монгольські вівчарки, то, може, й вовки більше не наважуватимуться сюди потикатись. Зробимо так: якщо хтось зі скотарів буде заперечувати, ви так і кажіть, що це — науковий експеримент. Однак, Сяо Чене, ти маєш повсякчас пам’ятати про небезпеку.
— Якщо Лао Бао говорить, що можна утримувати, то спробуй, — сказав Улзій, — однак я повинен попередити тебе, що якщо щось станеться, то тобі доведеться самотужки відповідати, не завдавати клопоту Старині Бао. Я думаю, що так, як ти тримаєш його нині, — це дуже небезпечно, тобі слід посадити його на ланцюг, щоб він не покусав ані людей, ані баранів.
— Так, — підтвердив Бао Шуньґуй, — він у жодному разі не повинен завдати шкоди людям, інакше я відразу його вб’ю.
— Так, так! Неодмінно! — повторював Чень, серце якого ледь не вистрибувало з грудей від хвилювання. — Однак… я ще хотів би вас про дещо попросити. Я знаю, що всі скотарі будуть проти, аби я утримував вовка, тож чи не могли б ви допомогти мені переконати їх?
— Слова твого батька Біліґа набагато дієвіші, ніж мої, — сказав Улзій, — його одне слово потребує моїх ста.
Старий похитав головою й сказав:
— Ех, це я забагато навчив цю дитину, тут є й моя помилка, тож і я повинен за це відповідати.
Біліґ залишив Ченеві свій ящик з інструментами, запряг своїх волів і поїхав додому. Бао Шуньґуй та Улзій також сіли на коней і поїхали за його возом.
Чень був так знесилений, ніби після тяжкої хвороби, але й піднесений, мов на самому початку одужання, тож він повільно сів просто на землю біля нори. Він так міцно обійняв Вовчика, аж той знову почав морщити ніс і шкірити зуби. Тоді Чень поспішив почухати його за вушками й відразу ж знайшов улюблене місце Вовчика, той розслабився, закрив очі, трохи відкрив свою пащу й підставив свою голову й вуха прямо Ченю під руки, а тільце його тремтіло від задоволення, ніби йому одну сторону розбило паралічем і він не міг стримувати цього тремтіння.
19
Правитель (Хань У-ді. — Цзян Жун) видав наказ: «…Гуни часто говорять: „Китай великий, однак не витривалий до голоду й спраги, тож варто тільки випустити одного вовка, як вони втратять тисячу баранів“ Наше військо програло, воїни — хто загинув, хто розбіглися, я дуже про це сумую».
Бао Шуньґуй на чолі групи, до якої входили Бат, Саацерен та ще троє мисливців і Ян Ке, в супроводі семи-восьми великих собак першим в’їхав на нове пасовище. За групою впритул ішли два легких вози на залізних колесах, запряжені кіньми й завантажені наметами, динамітом та кухонним начинням.
Виїхавши на гребінь гори із західного боку нового пасовища, Бао Шуньґуй та мисливці витягли свої біноклі й почали ретельно вивчати кожний яр і зморшку в горах, кожний вигин і рукав річки, трав’яні схили й моріжки, але, на подив, не помітили ні вовків, ні дзеренів. Тільки на озері посередині улоговини зібралися зграї диких качок, орлів та кілька великих лебедів.