— Щойно, коли ти бачив дикі півонії, то казав, що вони — скарб, який треба всіма силами охороняти. А ці лебеді — це ж багатство країни і багатство світу, чому ж ти їх не охороняєш?
— Я ж — виходець із селян, — сказав Бао Шуньґуй, — тому все оцінюю з практичної точки зору. Скарбом є те, що ти можеш здобути, а те, що не можеш — не має й цінності. Півонія не має ніг, тож нікуди не втече. А от лебідь має крила, і як тільки люди й худоба тут з’являться, він полетить на північ і стане скарбом у каструлях монголів та радянських…
— Якщо люди дійсно вважають лебедя скарбом, вони не стануть його вбивати і їсти, — сказав Ян Ке.
Бао Шуньґуй аж розсердився:
— Якби я раніше знав, що ти нічого в цьому не тямиш, я б тебе з собою не взяв. Ось зачекай, я незабаром з твого лебединого озера зроблю річку для напування коней і болото для водопою корів…
Ян Ке вимушений був проковтнути свої подальші заперечення. Йому справді хотілося взяти рушницю й вистрелити в повітря над озером, щоб усі лебеді злякались і полетіли звідси — подалі від цього степу, через кордон, до країни, в якій створили балет «Лебедине озеро». Тільки там народ цінує лебедів. А на цій землі, де незабаром і горобців усіх з’їдять і залишаться самі жаби, напевне, немає місця лебедям.
Раптом вони побачили, що Саацерен розмахує руками й закликає їх обох повертатися. Вони поспішили назад до табору. Виявилося, що з південно-східних гір повернувся Санж. Він запрягав воза й розказував, що Бат у південно-східному яру вполював кількох диких кабанів, тож послав його назад, до табору, узяти воза та допомогти притягти дичину. Бат також пропонував голові Бао приїхати й подивитися на здобич. Бао Шуньґуй був у захваті, він ляснув себе по стегнах і сказав:
— О, в степу ще й дикі кабани водяться? Хто б міг подумати! А вони смачніші за домашніх свиней. Сяо Яне, їдьмо разом!
Ян Ке раніше чув, що тутешні мисливці впольовували кабанів, однак жодного разу їх не бачив за весь той час, що перебував у степу, тому він швидко помчав за Бао Шуньґуєм у напрямку, вказаному Санжем.
Не встигли вони приїхати до того місця, де був Бат та решта мисливців, як побачили луку, розриту гуртом диких свиней. Великий шмат родючого чорнозему площею в кілька десятків му біля річки, на гірських схилах, у ярах — скрізь був поораний вздовж і впоперек, мов тут якийсь скажений дикий бик тягав плуг. Клапоть землі на заході, шмат — на сході, там довга борозна, там — коротка, десь проорані рівчаки, а десь — нагорнуто землі, як на межі. Великі кущі трави з широким листям і товстим корінням були вириті з землі й безладно валялися на моріжку або були присипані землею, точніше, валялося прив’яле листя трави й стебла, а коріння більшості з цих кущів було з’їдене, тож у цілому першокласне пасовище тут нагадувало картопляну ділянку на городі, що на ній порилися домашні свині. Побачивши таку картину, Бао Шуньґуй вилаявся:
— Ох і гади ж ці дикі свині! Якщо ми надалі надумаємо сіяти тут пшеницю, вони ж її всю зіпсують!
Коні під обома вершниками вже не наважувалися швидко бігти, тож до Бата вони наближалися повільно. Бат сидів під горою й курив, великі собаки розтяглися поряд із упольованими кабанами й щось гризли. Коли вершники спішилися й підійшли ближче, то побачили, що поряд із Батом лежать два цілих кабани і два вже розірваних на шматки собаками, кожний собака при цьому із задоволенням гризе свій шмат здобичі, а Ерлан і Бар захопили собі по найбільшій ратиці. Цілі кабани були вочевидь менші за своїх свійських родичів — вони були тільки трохи більше метра, вкриті рідкою й жорсткою сіро-жовтою щетиною, а їхні рила видавалися ледь не вдвічі довшими, ніж у домашніх свиней, однак при цьому м’яса на них було багато — кісток зовсім не було видно. Їхні ікла не були такими вже й довгими й страшними, як це зазвичай уявляється. На шиях в обох виднілися закривавлені дірочки — сліди собачих зубів.
Бат, вказавши на яр удалині, розповів, що обидва собаки спочатку почули вовчий запах і побігли на нього аж до того яру, де мисливці виявили велике, заховане в низині пустирище, а потім побачили там рештки трьох-чотирьох свиней, яких не доїли вовки. Тут собаки припинили погоню за вовками й пішли по свинячому сліду аж до цього місця, де підняли невеликий гурт свиней. Головний кабан мав довгі ікла й до того ж швидко бігав, тому собаки не наважилися за ним гнатися. Бат же не наважився стріляти, щоб не розлякати вовків. Тож, зрештою, собакам удалося загризти тільки цих декількох недоростків, двох із них, найбільш пошкоджених, Бат віддав собакам, а двох цілих перетяг сюди.
Бао Шуньґуй натиснув ногою на м’ясистого кабанчика й засміявся: