Ян Ке із сумом у душі сказав:
— Померти — це теж величезна військова звитяга. Скількох же монгольських воїнів вовк-тотем навчив палко йти на смерть? Хоча давніх китайців було майже в декілька сотень разів більше, ніж давніх монголів, однак як серед імператорів, так і серед простого народу в них було поширене переконання в тому, що погане життя все ж краще від гарної смерті. Це — досвід і філософія самозбереження, яких селяни-китайці дотримують і до сьогоднішнього дня. Настанова на те, що погане життя краще гарної смерті стала національним духом, а цей дух наплодив зрадників і дезертирів, через що кочовики зневажали ханьців і боялися їх. Після того, як китайці були остаточно розбиті наприкінці правління Танів, вони поступово приймали ярмо, і куди тільки подівся той агресивний дух імператорів-завойовників з династій Цін, Хань і початку Тан? Чи не тому він зник, що під кінець правління Танів китайці остаточно винищили вовчі зграї на серединній рівнині? А оскільки були винищені ці люті й жорстокі вчителі, національні дух і характер китайців занепали.
Тепер Ян Ке знову мав питання, щоб обговорювати їх із Ченем цілу ніч.
Коли мисливці під’їжджали до свого намету, Бао Шуньґуй сказав до Бата:
— Ідіть спочатку нагрійте казан води, а я піду підстрелю лебедя. Увечері запрошую всіх на бенкет.
— Начальнику Бао, я вас дуже прошу, — ледь не заволав від хвилювання Ян Ке, — не можна вбивати лебедів!
— Я повинен убити хоча б одного, щоб дати вихід суцільному розчаруванню за ці дні, — відповів Бао, навіть не повертаючи до нього голови.
Ян Ке поїхав навздогін за ним, все ще думаючи переконати й утримати його, однак кінь у Бао Шуньґуя був швидким, тож він першим домчав до берега озера. Птаство на озері — дикі гуси й качки — продовжували спокійно кружляти над водою, і не думаючи берегтися вершників з рушницями. З очерету вилетіли сім-вісім великих лебедів, ніби ескадрилья літаків, які щойно відірвалися від злітної смуги на аеродромі й пішли в небо. Розмахуючи своїми величезними крилами, мов опахалами, вони полетіли назустріч людям, кидаючи величезні тіні прямісінько на голову Бао Шуньґуя. Ян Ке ще не встиг наздогнати Бао Шуньґуя, як почулися один за одним три постріли: «Бах! Бах! Бах!», і великий білий птах упав просто перед конем Яна Ке. Кінь, злякавшись, схарапудився і викинув Яна Ке з сідла просто на мокру траву на березі озера.
Білий лебідь борсався в траві, стікаючи кров’ю. Ян Ке раніше багато разів бачив вкрай сумну сцену смерті лебедя в балеті, однак птах, який був тепер у нього перед очима, не мав тієї вишуканості, він був схожий на звичайного домашнього гусака, якому відтяли голову, але він з останніх сил ще витягує лапи й б’є крилами, намагаючись спертися на них і підвестися. Здатність прагнути до життя змушувала його боротися навіть в останні миті. Кров текла по білосніжних грудях лебедя з рани на боці. Ян Ке кинувся до нього й спробував узяти його на руки, але в нього не вийшло, тож він тільки зачудовано дивився, як маленька цівка крові стікає на траву й по краплі зникає…
Однак, нарешті, Яну все ж удалося охопити руками птаха. Його ніжна шкіра на животі ще тримала тепло, однак чарівна довга шия вже не могла скрутитися ні в який знак питання й безсило звисала з руки Яна, мов біла змія, з якої витягли хребет, а забарвлений кров’ю білий пух розлетівся берегом лебединого озера, на яке вперше ступила нога людини. Ян Ке обережно підняв голову лебедя; у його збільшених зіницях відбивалося півколо чорно-синього неба, ніби це були сердиті очі Тенґера. Очі Яна відразу ж наповнилися слізьми: як цей великий лебідь, такий рідкісно-чистий, здатний підніматися вгору на тисячі лі й відкривати людині безмежжя чарівних мрій, раптом міг бути вбитий людиною, мов якась домашня курка?!
Яну Ке важко було стримати гіркоту й обурення, що заповнили його душу. У ту мить йому справді хотілося стрибнути в озеро, поплисти до заростей очерету й подати лебедям попереджувальний сигнал. Коли зникло останнє пасмо заграви, Бао Шуньґуй самотньо сидів біля казана з лебединим м’ясом, ніхто з ним не розмовляв. Мисливці вечеряли залишками смаженої свинини, а руки Яна Ке, які тримали ніж для обрізання м’яса, тремтіли.
У небі над лебединим озером цілу ніч жалібно трубили («ґанґан, ґанґан») лебедині зграї.
Уночі Ян Ке прокинувся від завивань мисливських собак, які наслідували голоси вовків. Коли собачі голоси стихали, він міг почути, як з далеких гір на сході доносилось тужливе й переривчасте вовче виття, мов звір захлинався слізьми. Це виття пронизувало серце Яна страшним холодом — він думав про те, що той старий вовк не загинув, стрибнувши в прірву, а вибрався з неї за півночі та вийшов на гору, тягнучи за собою своє повністю зранене тіло. Тепер він, напевне, стоїть перед кам’яною могилою своєї старої дружини й тужить за нею, виражаючи у витті біль свого серця, своєї душі й небажання жити далі. У нього навіть немає сил розсунути каміння й востаннє поглянути на рештки своєї вірної супутниці. Лебедине й вовче тужіння за своїми супутниками, що загинули, утворювало резонанс і складалося в «Степову трагедію», яка була реалістичнішою й «трагічнішою» за «Трагедію» Чайковського.