Вовчик утратив свою свободу за тиждень до переїзду — його посадили на залізний ланцюг завдовжки з півтора метра, і він перетворився на маленького бранця. Чень Чжень із болем у серці спостерігав, як Вовчик протягом цього тижня гнівно бореться з ланцюгом — половина ланцюга постійно залишалася мокрою від слини, коли він його кусав. Однак він не міг перегризти залізного ланцюга і не міг витягнути дерев’яний кілок, тож йому залишалося тільки проводити дні у в’язниці діаметром у три метри просто неба. Однак Чень Чжень часто збільшував час прогулянок на волі, компенсуючи таким чином своє тиранічне поводження з Вовчиком. Найбільше Вовчик радів, коли в межі його в’язниці заходило котресь із цуценят погратися з ним, однак щоразу він не стримувався і в запалі гри боляче кусав цуценя, аж те скавучало й тікало, тож, зрештою, він знову залишався сам-один. Тільки Ерлан часто відвідував його в’язницю, іноді навіть навмисне залишався там відпочивати, дозволяючи Вовчику безсоромно товктися на своєму животі, спині й голові, кусати його вуха, лапи й хвіст.
Найбільш змістовним заняттям для Вовчика протягом дня було пильно дивитись на власну миску, яка стояла поряд із входом до юрти, й гірко чекати, поки вона наповниться й піднесеться йому під ніс. Чень Чжень не знав, чи зможе Вовчик усвідомити справжню причину того, чого він став в’язнем — адже очі малого завжди були сповнені гніву: чому це цуценята можуть бігати вільно, а він — ні? Маля навмисне часто виміщувало на цуценятах свою злість і кусало їх аж до крові. Утримувати вовка в умовах життя первісних кочовиків, поряд із собаками, вівцями й людьми й не вдатися до «негуманних заходів» означає, що за найменшого недогляду він може завдати шкоди вівцям чи людям, і тоді, зрештою, вже важко буде уникнути для нього скарання на смерть. Чень багато разів лагідним тоном роз’яснював цю думку Вовчику, але той продовжував виявляти твердолобість. Чень Чжень і Ян Ке почали турбуватися, що таке надзвичайно несправедливе поводження негативно вплине на психологічний розвиток Вовчика. Посадити Вовчика на залізний ланцюг означає, що він утратить умови й можливості для особистого вільного розвитку, але чи можна буде його вважати тоді справжнім вовком, якщо він виросте в таких умовах? Напевне, що утвориться величезна різниця між ним і диким степовим вовком, якого так хотіли вивчити Чень і Ян. Їхнє наукове дослідження вже на самому початку зіткнулося з убивчою проблемою «ненауковості умов дослідження». Було б добре, якби можна було утримувати вовка у великій залізній клітці в якомусь поселенні або в стінах кам’яного загону, тоді вовк був би відносно вільним і можна було б уникнути шкоди людям та тваринам. Чень Чжень і Ян Ке приховано відчували, що «осідлаєш вовка — важко буде злізти»: можливо, в цьому їхньому науковому експерименті від початку закладені зерна поразки? Ян Ке одного разу навіть спробував висловити ідею про те, щоб позбавитися Вовчика, однак Чень Чжень категорично відмовився. Ян і сам у душі насправді не зміг би відмовитися від цього вовченяти, адже він також дедалі більше й більше серцем прикипав до нього.
У степу знову настав сезон вільного парування корів. Духи свободи в степу — кремезні племінні бики — тієї ночі раптом почули запах корів і з гуркотом прибігли на нове пасовище шукати собі рогатих жінок і наложниць. Вовчик дуже злякався величезного бика, який раптом виріс у нього перед очима, тому поспішив заховатися в траву. Але коли бик шалено скочив ззаду на котрусь із корів, Вовчик так злякався, що стрибнув якомога далі назад, однак був стриманий залізним ланцюгом і перевернувся; йому так здавило шию, що аж випав язик і викотилися очі. Вовчик часто забувався, що йому до шиї прив'язано ланцюг, тож зміг трохи заспокоїтися тільки тоді, коли бик побіг уже за іншою коровою, яка, повернувши до нього голову, подавала йому якісь знаки.
Щодо свого нового місця ув'язнення, Вовчик, здається, був задоволений, він почав качатися по своєму «вовчому загону» і всіляко дуріти. Його нове місце помешкання повністю заросло свіжою травою заввишки в один чи й більше, тож тут було значно комфортніше, ніж на сухому піску попереднього «вовчого загону». Вовчик перекинувся на траву догори пузом і, повернувши голову на бік, почав кусати й тягнути стебла трави — він міг так гратися сам по собі в траві близько півгодини. Сповнений життєвих сил Вовчик на цьому маленькому просторі знайшов собі вправу. Він розпочав щодня й по декілька разів бігати по колу, причому він бігав на всій можливій швидкості, коло за колом по зовнішньому краю свого «вовчого загону», не знаючи втоми.