Раптом розпочалася запекла кінська битва: усі жеребці в табуні, мов скажені звірі, люто кинулися в бійку, і під «оглядовим майданчиком» спалахнула щорічна битва монгольських коней, коли жеребці в табуні відганяють своїх дочок і змагаються за нових партнерок.
Хлопці втрьох сіли на траву поряд із «вовчим колом» і застигли, спостерігаючи за битвою. Вовчик також усівся на протоптану доріжку і, не рухаючись, увіп'явся очима в табун. Його загривок тремтів, мов у голодного вовка в снігу. Вовки мають вроджений страх перед міцними й лютими жеребцями, однак він повністю занурився в битву.
У табуні, що складався із понад п'ятиста дорослих коней, було більше десятка родів, і кожний жеребець очолював свою «сім'ю». Найбільші такі «сім'ї» могли нараховувати 70–80 коней, а найменші — ще не мали й десяти. «Сім'ї» складалися з дружин, наложниць і дітей жеребця. У давнину в питанні парування й розмноження монгольські коні були навіть більш прогресивними й цивілізованими, ніж деякі люди. Для того щоб вижити в жорстокому степу в умовах постійних атак і ловів з боку вовків, коні повинні були безжально викорінювати парування між близькими родичами, щоб підвищити якість і боєздатність своєї популяції.
Щороку влітку жеребці раптом втрачають обличчя «люблячого батька» і безжально виганяють за межі родини трирічних кобил, які ось-ось мають стати статево зрілими, не дозволяючи їм перебувати поряд із матерями. У той час скажені довгогриві «молоді татусі» ганяють і кусають своїх дочок, мов відганяють вовків від стада. Молоді кобили жалібно іржуть від болючих укусів, і в табуні починається безлад. Щойно в молодої кобилки з’явиться можливість підстрибнути ближче до матері, не встигне вона передихнути, як розлючений жеребець швидко її наздоганяє й починає бити копитами та кусати, не залишаючи їй жодної можливості для протистояння. Щоб уникнути ударів копит, молода кобила вимушена вибігати за межі родини, видаючи жалібне й довге іржання, в якому міститься прохання про милість до батька. Однак жеребці витріщають очі, люто роздувають ніздрі, риють землю копитами і з безжальним і загрозливим виглядом не дозволяють донькам повертатися в межі родини. Якщо ж матері молодих кобил намагаються захистити власних дочок, вони відразу ж отримують потужного стусана від чоловіка, тож, зрештою, старшим кобилам не лишається нічого кращого, як дотримувати нейтральної позиції, і вони нібито розуміють поведінку чоловіка.
Щойно завершувалася велика битва з доньками і їх нарешті виганяли за межі роду, як у табуні починалася ще більш жорстока боротьба за нових партнерок — у монгольському степу це було справжнє виверження дикої самцевої природи. Молоді кобили, яких вигнали за межі роду і які тепер не мали родини, куди могли повернутися, відразу ж ставали об’єктами боротьби для інших жеребців, які не мали з ними кровного зв’язку. Усі жеребці високо піднімалися на задніх копитах, розбивалися парами, один напроти одного, й починали битися, тож цілий табун за короткий час виростав удвічі. Вони використовували свої важкі й величезні копита як зброю, і в повітрі тільки й видно було ці копита — ніби хтось розмахував молотками, кулаками чи сокирами. При ударах кінські копита дзвеніли, зуби стукали, слабкі коні падали на землю й тікали, а сильні коні так спліталися в боротьбі, що їх неможливо було розділити. Хто не дуже майстерно володів передніми копитами, той пускав у хід зуби, а хто і з зубами не справлявся, той розвертався й бив задніми копитами — своєю суперзброєю, здатною пробити вовкові чоло. Під час битви у деяких коней були розбиті голови, перебиті ноги, розпухлі груди, однак все одно було не схоже, щоб жеребці збиралися припиняти битву.