Чень підвівся, сів на коня й поїхав навпростець крізь квітки й бутони до місця перед отарою, де зелень була ще буйнішою. Останніми днями свіжий, ніжний та смачний лілейник уже став «їжею сезону» в пекінських студентів: вони готували й смажену баранину з його жовтими квітками, і баоцзи або пельмені також з бараниною та квітками лілейнику, салат із дикої цибулі з лілейником, м’ясний бульйон із лілейником тощо. Молода інтелігенція, якій всю зиму не вистачало зелені, кинулась, що ті корови й вівці, скажено поїдати дикі степові овочі й квіти й навчати цього скотарів, однак останнім смак лілейнику не сподобався. Вранці, перш ніж виходити з юрти, Чень Чжень прихопив приготовлені для нього Ґао Цзяньчжуном дві порожні торби. Останніми днями Ґао не давав змоги Ченю під час чабанування читати книжки, а вимагав від нього і Яна Ке, щоб вони, користуючись сезоном цвітіння квітів, якомога більше збирали їх. Удома зібрану зелень злегка проварювали й потім висушували на сонці, залишаючи сушеною до зими. За останні дні вони вже насушили таким чином цілих півлантуха з-під борошна!
Вівці залишились десь далеко позаду в густій траві, де, опустивши голови, скубли зелень, а Чень Чжень почав великими жменями зривати квітки й пуп’янки, тож невдовзі одна з його торб уже була повною. Збираючи лілейник, він раптом побачив під ногами декілька кавалків вовчого посліду; він миттю присів, підібрав їх і почав ретельно вивчати. Послід був сіро-білий, завтовшки зі звичайний банан; хоча він уже повністю висох, усе одно можна було визначити, що вовки полишили його тут лише декілька днів тому. Чень Чжень сів, підібгавши ноги, й почав ретельно обмірковувати ситуацію, намагаючись також здобути трохи знань про вовчий послід. Його раптом пройняла думка про те, що це місце, де він зараз сидить, декілька днів тому справді було місцем відпочинку великого вовка. Навіщо він сюди приходив? Чень Чжень уважно розглянувся довкола й визначив, що ніде не видно ані обгризених кісток, ані обідраної вовни — тобто це не було місцем, куди вовк приходив поїсти. Тут квіти високі, а трава густа, ще й окремі отари часто проходять повз це місце, тож, напевне, це — вовча засідка, гарне місце, звідки можна напасти? Чень Чжень навіть трохи розхвилювався й підскочив, роззираючись на всі боки, однак усе було спокійно, поблизу на командних висотах перебували інші чабани — вони сиділи й дивились у далечінь, а його власна отара була лише в півлі позаду. Він знову сів на своє місце.
Чень Чжень був знайомий із вовчими екскрементами, але ще не мав нагоди ретельно вивчити їх. Він розломив один кавалок і помітив, що всередині здебільшого була вовна дзеренів і домашніх овець, і зовсім не було залишків овечих маслаків, натомість трапилися кілька тоненьких зубиків степового щура, а ще кістковий кальцій, схожий на цемент, що склеював вовну. Чень Чжень також розкришив кавалок, щоб ретельно оглянути, що в ньому є, але так і не знайшов там нічого твердого. Виявляється, вовк перетравлює усе, що вкидає собі в живіт, — і м’ясо, і шкіру, і кістки, і м’язи копитних і гризунів, причому перетравлює так, що навіть не залишається решток, а виводить тільки волокна й зуби, які не перетравлюються. Придивившись іще уважніше, він відзначив, що виводяться тільки найбільш цупкі волокна овечої вовни, а тонкі ниточки й пух також перетравлюються! Собачі здібності до травлення навіть у порівняння з цим не йдуть: у собачому посліді завжди залишаються неперетравлені рештки кісток і кукурудзяна січка.
Чим далі дивився Чень Чжень, тим більше дивувався: виявляється, вовки дійсно є чистильниками степу, вони прибирають тут усе падло — худоби, байбаків і дзеренів, зайців та інших гризунів і навіть тіла людей. Від поживних речовин, що потрапляють у вовчу пащу, шлунок і кишки, залишаються, врешті-решт, лише шматочки вовни й зуби — така скупість, що навіть бактеріям нічим після цього поживитися! Тож у тому, що степ тисячами років залишався таким чистим, є велика заслуга вовків.