Хоча в Орхоні тоді людей проживало дуже мало, а поголів’я худоби було значне, все одно проводилась така політика, коли скотарям не дозволялося їсти м’яса досхочу, оскільки для Китаю, де води й смальцю бракувало, а надходження м’яса були обмежені, кожен баран вважався рідкісною твариною.
Молоді інтелігенти, які наїдалися м’яса всю осінь, зиму й весну, не витримували раптового його зникнення, й постійно просили про якусь виняткову турботу для себе. Однак майже всі клопотання про дозвіл убити вівцю, що вони писали до керівництва груп, залишалися без затверджень. Ґасмаа, коли бачила Ченя, що переступав поріг її юрти, поспішала з хитруватою посмішкою затулити йому рот запашною й ніжною молочною пінкою, змішаною з рисом, підсмаженим із цукром, і в неї завжди були напоготові свіжі молочні продукти, щоб пригостити ними всіх мешканців Ченевої юрти, тож щоразу Чень Чжень вимушений був заховувати подалі своє клопотання про вбивство барана й повертатися з ним назад. Якщо молодим інтелігентам котроїсь із груп випадково вдавалося допроситися барана, вони відразу ж роздавали половину його м’яса своїм товаришам з інших груп, щоб усі могли з’їсти трохи свіжого м’яса після багатьох днів «посту», однак таким чином м’ясних стрічок про запас у їхніх юртах ставало дедалі менше.
Люди ще сяк-так, а от що робити з Вовчиком?
Цього дня Чень спочатку поклав у миску Вовчика половину зацвілої стрічки й відніс її Вовчику, потім, швидко підхопивши порожню миску, повернувся до юрти, думаючи, чим би ще його нагодувати. Коли він сам сів снідати, то помітив у каструлі декілька зовсім маленьких шматочків сушеної баранини, він трохи посумнівався, а потім виловив їх і поклав до Вовчикової миски. Вовки ж не будуть, як собаки, їсти саму кашу навіть без запаху м’яса, тож якщо в їжі Вовчика не було м’яса чи маслаків, він починав дуже нервуватися й люто гризти свій ланцюг.
Чень посолив цибулю-порей і з’їв дві миски супу з локші на бульйоні з сушеної баранини, а рештки супу, що залишалися в каструлі, вилив у миску Вовчика, потім перемішав усе в ній дерев’яною палицею, щоб шматочки сушеної баранини, які були на дні миски, піднялися на поверхню і Вовчик міг побачити м’ясо. Після цього Чень підніс миску до обличчя й понюхав її вміст, однак йому здалося, що запаху баранини там недостатньо, тож він вирішив долити в миску ще трохи баранячого лою, який вони використовували, щоб запалити лампу. Оскільки влітку було спекотно, то закритий в бляшанку твердий баранячий лій почав поступово танути й тхнути, тож добре ще, що вовки — такі тварини, які полюбляють їсти тухлятину й тухле сало для них, вважай, гарна річ. У їхній юрті ще із зими залишилося дві бляшанки баранячого лою, яке вони з Яном Ке щовечора використовували для розпалу гасової лампи, щоб читати книжки, і нині важко було сказати, чи вистачить їм його до глибокої осені. Однак у Вовчика тепер був ключовий період росту, тож Ченю довелося знехотя змиритися з тим, що час на читання уріжеться. Проте він до сих пір так і не позбавився звички читати щодня, тож доведеться йому набратися нахабства й піти просити лою до Ґасмаа, адже Старий Біліґ і Ґасмаа, якщо дізнаються, що в них немає світла читати книжки, обов’язково виділять їм лою для підпалу лампи. Улітку ж усі були заклопотані й стомлені, тому Чень дедалі рідше розповідав Старому історичні оповідання, і Старий так само мав усе менше можливостей розповісти щось Ченю.
Тож Чень узяв із бляшанки велику ложку м’якого баранячого лою й додав до нагрітої Вовчикової миски, ретельно розмішавши усе в ній. Коли він тепер понюхав миску, бараном із неї тхнуло достатньо, тож можна було сподіватися, що ця страва Вовчику сподобається. Потім він узяв собачу миску й укинув туди більше половини каші з алюмінієвої каструлі, однак баранячого лою туди класти вже пошкодував. Улітку, коли обмаль м’яса, для собак у степу щороку настає період напівситих-напівголодних днів.