Наближалося до обіду. Зелені голки степової трави прихилили свої гострі кінчики під ударом променів пекучого степового сонця, майже вся зелень прив'яла й полягла. Для Вовчика знову починалися тортури — він відкрив пащу й часто дихав, а з кінчика його язика постійно стікали краплі слини. Чень Чжень закинув повсть зі стінок юрти на її дах, тож тепер юрта продувалась вітром з восьми боків і була схожа на прохолодну альтанку або ж на величезну клітку. Він міг читати всередині книжку, зрідка поглядаючи на Вовчика й сумніваючись, чи не слід йому якось допомогти. Степові вовки ніколи не боялися ніякої поганої погоди, адже вовк, який не витримував степового холоду або спеки, безжально відбраковувався степом, залишалися тільки найбільш стійкі й міцні тварини. Однак, з іншого боку, коли ставало дуже спекотно, степові вовки могли сховатися в холодок між гірським камінням. Старий Біліґ колись наставляв Ченя, розповідаючи, що коли влітку приженеш отару в якусь тінисту місцину, не слід відразу ж зупиняти там овець, а слід спочатку перевірити, чи немає в траві вовка «в засідці».
Чень не знав, як допомогти Вовчику дати раду собі зі спекою, тож вирішив спочатку спостерігати, наскільки міцною буде вовча витривалість. Вітер, що продував юрту, також ставав дедалі гарячішим, і корови на пасовищі в улоговині перестали їсти траву, а вляглися в муляку на березі річки. Вівці, які паслися далі, знайшли собі місце на вході до ущелини, відкритої назустріч вітру, і поснули там. А на верхівці гори з'явилися білі трикутні «намети» — це чабани, не витримуючи спеки, встромляли руків'я арканів навскоси в байбачу нору, стягували з себе білі плащі й прив'язували їх за комір до верхнього кінця жердини й притискали камінцями нижні кути одягу, що сягали землі, утворюючи таким чином собі намет, який міг тимчасово захистити їх від сонця. Чень і сам прохолоджувався в такому наметі, тож знав, що це допомагає. Зазвичай у цих наметах розташовувалися двоє чабанів — один спав, а інший приглядав за двома отарами. Білі трикутні намети з'являлися в степу тільки в найбільш спекотний час. Чень починав дедалі більше нервуватися і не міг усидіти на місці.
Вовчик також уже почав нервуватися на жарі — він не міг ні стояти, ні лежати. Над піском піднімалися хвилі гарячого повітря, тож малому пекло усі чотири лапи і він вимушений був постійно їх міняти. Він роззирався скрізь, шукаючи очима цуценят, і нарешті побачив одного з них у холодку під возиком, тож з іще більшою люттю почав смикати свій ланцюг. Чень поспішив вибігти з юрти, оскільки побоявся, що ще трохи такого перебування під сонцем і Вовчик справді перетвориться на запечений у карамелі каштан, а якщо раптом у нього станеться сонячний удар, то ветеринар пасовища в жодному разі не візьметься його лікувати. Що ж робити? Оскільки в степу сильні вітри, то тут не користуються парасолями, а носять дощовики, тож навіть ніяк встановити над Вовчиком парасолю від сонця. Може, підсунути сюди возика, щоб Вовчик міг сховатися під ним? Однак у возика дуже складна конструкція, тож ланцюг Вовчика може закрутитися за колесо і малий задушиться. Краще всього напнути для Вовчика такий самий трикутний намет, як у чабанів, однак він не наважувався: усі люди й худоба в степу печуться на сонці, а тут хтось раптом буде для вовка влаштовувати холодок — що це за «класова прихильність»? Це відразу ж стане приводом заговорити тим скотарям і молодим інтелігентам, які виступали проти утримування вовка. Останнім часом усі були дуже заклопотані й майже забули про Вовчика, тож краще всього було й далі не нагадувати людям про його існування.