Хуанхуан та Еле кинулися за ними з гавкотом навздогін, але і їм дісталося батога. Обидва коні помчали в напрямку табуна.
Чень Чжень так і не роздивився, хто були ті двоє. Однак він здогадувався, що один з них, напевне, той чабан, якого розкритикував Біліґ, а інший — конопас із четвертої бригади. Вони наскочили несподівано, замисливши таким чином накласти на Вовчика руки. Чень тепер на власному досвіді дізнався, який страх викликають блискавичні атаки монгольської кінноти.
Чень підбіг до Вовчика, той підібгав хвоста зі страху, і всі його чотири лапи так тремтіли, що він не міг на них утриматися. Побачивши Ченя, Вовчик кинувся до нього, мов курча, яке врятувалося від смерті в котячих пазурах і тепер, шкутильгаючи, біжить до квочки. Чень сам увесь тремтів; він обійняв малого, і відразу ж вовк і людина затремтіли разом. Чень поспішив оглянути шию Вовчика, на щастя, вона не була зламана, однак мотузка зідрала на ній хутро, і на цій ділянці шкіри тепер виднівся глибокий, аж до крові, слід. Серце Вовчика скажено калатало, ледь не вискакувало, тож Чень почав заспокійливо його гладити, і, зрештою, йому вдалося зупинити тремтіння своє і Вовчика. Він знову повернувся до юрти і виніс звідти смужку сушеного м’яса, щоб заспокоїти вовченя. Коли малий з’їв м’ясо, Чень знову обійняв його, притиснувши пухнасту мордочку до свого обличчя; помацавши його груди, він визначив, що його серце поступово відновило свій ритм. Малий ще не подолав остаточно страху, він пильно дивився на Ченя, дивився-дивився і раптом лизнув його за підборіддя. Чень здивувався, але й зрадів такій несподіваній милості. Це було вже вдруге, коли він отримував від вовка «поцілунок», і вперше вовк таким чином висловлював йому подяку. Очевидно, що оповідання про сімох зайців для спасителя було зовсім не вигадкою.
Однак у Ченя на серці було так важко, що воно ледь не обривалося, адже врешті-решт сталася подія, якої він боявся. Утримання вовка образило почуття переважної більшості скотарів, тож він відчував відстань і відчуження між собою й ними. Навіть батько Біліґ тепер набагато рідше заходив до них у юрту. В очах скотарів він ніби став тепер таким же чужаком і порушником законів степу, як Бао Шуньґуй і заробітчани. У духовному плані вовк — це тотем степових націй, однак у тілесному — він майже лютий ворог. Тож хоч духовно, хоч матеріально степовики не дозволяють утримувати вовка. Те, що він узяв собі вовченя, в духовному плані було блюзнірством, а в тілесному — змовою з ворогом. Він дійсно порушив закони степу, зневажив табу степовиків і їхню культуру. Він не знав, чи зможе він уберегти Вовчика і чи потрібно далі його утримувати. Однак він дійсно хотів зафіксувати й дослідити таємницю й цінність «вовка-тотема, степової душі». Він не міг просто так спостерігати за тим, як цей тотем, який здійснив величезний вплив на історію Китаю і всього світу, поступово зникає слідом за змінами в житті степовиків, мов тіло степовика, що перетравлюється вовком на порох, зникає без останку, не залишаючи жодних слідів. Тож Чень вимушений був наполягати на своєму до останнього, триматися, зціпивши зуби. Він узявся скрізь шукати Ерлана, однак той ще не повернувся. Коли він сторожує господарство, то ніхто, крім скотарів цієї бригади, не наважується близько підходити до їхньої юрти. Ерлан міг наздогнати коня чужого вершника й так покусати його, що той би забіг з переляку. Чень раптом подумав, що в тих двох швидких вершників мав бути дуже гострий зір, адже вони побачили, що Ерлана немає вдома, і тільки тоді наважилися на раптову атаку.
Сонце ще не розпеклося до найвищої температури за цей день, а степова улоговина вже зібрала увесь свій жар у колі Вовчика. І хоча тіло малого вже не так розжарювалося знизу, однак його голова й шия все ще залишалися на піску, до того ж шия тепер була поранена, тож Вовчик не міг влежати на місці, він підвівся й почав бігати по колу, а зробивши декілька кіл, знову лягав на траву.
Чень також відклав книжку й почав виконувати якусь хатню роботу. Він пішов нарвати часнику, назбирати качиних яєць, змішав їх у начинку, замісив тісто й почав пекти млинці з начинкою, прововтузившись із ними з півгодини. Коли він підвів нарешті голову, щоб глянути на Вовчика, то аж завмер від здивування — над вовчим колом було видно тільки зад і хвіст малого, а сам він раптом почав щосили рити нору в землі, так що пісок летів феєрверком на всі боки. Чень швидко витер руки і вибіг з юрти, а підбігши до вовчого кола, з цікавістю присів перед ним, спостерігаючи, що буде далі.